За підтримки |  


Своє завтра ми будуємо сьогодні

 

Вадим Андрущак, директор ТОВ «Пьотінгер Україна»


«Ринок України схожий на торфовище: поверхня наче тверда, та коли починаєш іти, дуже легко провалитись»

Під час Агроінвестиційного форуму я поцікавилась у Вадима Андрущака, директора ТОВ «Пьотінгер Україна», які інвестиційні настрої нині панують на ринку. Плановане кількахвилинне бліц-інтерв'ю непомітно переросло в більшу і глибшу розмову, яка мене дуже вразила. Сподіваюся, що й читач не залишиться байдужим.

— У що зараз інвестує, чи готовий інвестувати, український аграрій?

— Не хочу підміняти поняття й одразу поясню, що під словом «інвестувати» я розумію ось що: робити так, як воно повинно бути, дотримуватись технологій. Сьогодні більшість аграріїв купують кормозаготівельну техніку тоді, коли вже вкрай потрібно. Взагалі ніша техніки для заготівлі грубих кормів на ринку невелика. При цьому 50−60% потенційних споживачів чи покупців розуміють, що грубі корми — це той фундамент, на якому можна виробляти молоко. З них лише половина інвестує, і робить це сегментарно: у мене є проблема чи планка, до якої я хочу дотягнутись, — тому я куплю певний агрегат чи машину.

Є й інші, які міркують так: є стільки-то поголів'я, кормових площ, і для того, щоб працювати ефективно й технологічно, потрібні такі-то машини. Таких аграріїв небагато.

— Ситуація більше схожа на латання дірок?

— Так, аніж на системний підхід до виробництва, кормової бази і розбудови молочного бізнесу.

— Що може змінити ситуацію?

— Вона вже міняється. Три роки поспіль — 2011-й, 2012-й і 2013-й — ціна на молоко в Україні була безсовісно жирна, найвища в Європі. Сплеску інвестицій чи закупівлі основних засобів виробництва я тоді не помітив. Навіщо інвестувати, коли і так нормально? Прийшли тяжкі часи: як же інвестувати, коли молоко і без того збиткове?

На мою думку, єдина можливість привести ту чи іншу галузь виробництва у відповідний стан — це дотримуватись технологій. А щоб їх дотримуватись, потрібні правильні засоби виробництва: корми, тварини і обладнання, — а також персонал. Та навіть найкраща техніка чи обладнання не гарантують, що взавтра буде відповідна кормова база. Є чимало прикладів, коли люди купують техніку, але не міняють підхід: заготовляють не в ту фазу стиглості, не при тій вологості, погано трамбують. Собівартість збільшується, а якість грубого корму не покращується.

Однак треба визнати, що загальний рівень технологічності молочної галузі зростає.

— Чи може Poettinger, як іноземна компанія, допомогти з доступом до дешевших кредитів?

— Близько двох місяців тому ми порушили це питання на рівні власників компанії, відбулися зустрічі з провідними українськими банкірами щодо дешевших і довших грошей для українського ринку, обговорювалась можливість залучення фінансових інструментів з-за кордону.

Останнім часом точиться багато розмов, що нібито на кордоні з Україною гроші є, хоча вони десь у повітрі і їх ніхто не бачив. Звісно, добре було б отримати допомогу чи субсидію від ЄС для підтримки середнього класу — аграріїв, що обробляють 3−10 тис. га землі. Це ті люди, які самі приймають виробничі рішення і їм не треба гасати по вертикалі, щоб запитати у когось дозволу. Сьогодні вони практично утримують село, підтримують і розбудовують його інфраструктуру, є роботодавцями. На жаль, чітких програм з ЄС наразі щодо підтримки саме такого виробника немає. Єврокомісар з питань інтеграції зі Східною Європою пояснює, що розуміння того, що це потрібно, є, а як зробити — відповіді нема.

Зустрічі з керівництвом двох найбільших банків, які працюють в Україні, показали, що у них достатньо коштів. Банкіри готові їх надавати, але відсотки в межах 19−22%, якщо це гривня. Щоб зменшити відсоток на гривневі кредити, потрібні дві речі: поділитися з банком ризиками та знизити інфляцію. Зараз це нереально.

Валютні кредити набагато цікавіші відсотковими ставками, але й вимоги до аграрія значно вищі. Він повинен працювати згідно з міжнародним правом, прозоро вести бухгалтерію. Таких підприємств мало.

Цивілізований ринок повинен розвиватись органічно, і в людей має бути стимул у цьому напрямку розвиватись. Не може такого бути, щоб прийшов Poettinger і зробив усім добре.

— Poettinger міг би підказати шлях чи спосіб, який, приміром, залишався непоміченим.

— Чудес не буває. По-перше, держава не повинна заважати виробникові. Більше того, вона має чітко проартикулювати правила гри, щоб фермер розумів: якщо я у щось інвестую сьогодні — завтра у мене це не заберуть. Не захоче аграрій купувати комбайн, щоб ним хтось збирав урожай на його ж полях.

По-друге, потрібні порядні постачальники, які виконують свої зобов’язання. Треба, щоб куплена машина працювала, а не стояла. День простою коштує набагато більше, ніж знижка, яка далась абияк.

По-третє, великої ваги набуває сам підприємець, його професіоналізм і відповідальність. Він має знати технологію, має вибудувати виробничий процес так, щоб він був зрозумілим для підлеглих і практично виконуваним.

Сукупність цих трьох складових дозволить не революційним шляхом, а в динамічному еволюційному порядку досягнути того рівня, щоб на повну використовувати потенціал кожного шматочка землі і ферми.

Чуда не буде, я в це не вірю. Ринок України схожий на торфовище: поверхня наче тверда, та коли починаєш іти, дуже легко провалитись.

— За найоптимістичнішими прогнозами, коли ринок урегулюється?

— Пам'ятаєте простий тест, який допомагає встановити, оптиміст людина чи песиміст? Про півсклянки води перший скаже напівповна, а другий — напівпуста. Я позитивіст, який розуміє, що в світі далеко не все просто, і якщо є труднощі, то треба шукати вихід. Коли у нас щось зміниться, не знаю, але це станеться.

Рух у бік змін має бути як згори, так і знизу. Фермер не повинен чекати, коли до нього прийде президент, пофарбує паркан або поставить гострі ножі на косарку. Таких очікувань не повинно бути. Нещодавно я був у відрядженні в Австрії з групою аграріїв і один з них поділився враженнями: «До цього я бачив Європу з її курортами, хорошими дорогами, чистим довкіллям. Зараз для мене відкрився інший її бік: як багато вони працюють, щоб мати такий високий рівень життя. Я не хочу в Європу, хочу бути вдома».

Ми повинні розуміти, що сьогодні-завтра кардинальних змін на краще не буде. Навіть будинок цеглинка за цеглинкою зводиться. І якщо ми хочемо швидше вирішити наші проблеми, то кожен повинен долучитися. Інколи приїжджаєш на ферму і бачиш, який там потенціал, навіть по тій же техніці, — лише трохи по-іншому треба зробити. І це не справа держави.

До чого я веду? Суспільство має розвинутись, а світогляд змінитись. Якщо ми залишимось у рамках капіталістичної моделі, то, щоб бути конкурентоспроможними й вижити на своїй землі, нам потрібно так само ефективно працювати, як наші сусіди, а то й краще. А коли говорити, що я так не хочу й не буду, то ми їх ніколи не наздоженем. Доки не усвідомимо, що треба вкалувати, нічого не буде.

Громадянське суспільство повинно еволюціонувати в бік ефективності та якості. До цього все йде, і це як маховик, що рухається по інерції. Потрібно докласти зусилля і надати йому енергії, а далі він обертатиметься. Головне — не дати йому затухнути.

Мені легко критикувати, бо це найпростіше, значно важче зробити.

— Рятування потопаючих — справа рук самих потопаючих?

— Саме так. Ми хочемо, щоб закордон нам допоміг, виділив кошти чи дав дешеві кредити. Звідкись ці гроші їм треба взяти. Поставмо себе на місце європейського фермера, який працює 80 годин на тиждень без перекурів і платить податки. Хіба він не має права обурюватись, коли чує, що його гроші йдуть у корумповану Україну?

В нас корупція стала нормою життя і навіть не засуджується. Соціальна модель заробляння грошей біля верстата чи за офісним столом сумлінною працею в нас не працює. Одні гроші розкрадають. Інші, бачачи це, виводять свій капітал туди, де його можна захистити і де менше податків. Знаходять для цього логічне виправдання: який сенс платити, якщо взавтра хтось на мої ж гроші купить собі черговий «Мерседес»?

Треба зупинити цей механізм деморалізації людей і запустити його в правильному напрямку. У цивілізованому суспільстві, якого ми всі (чи, точніше, більшість) так хочемо, норми мають бути зовсім інші. У цьому напрямку нам і треба провести титанічну роботу.

Під час поїздки до Австрії ми потрапили в один монастир. Екскурсоводом був священнослужитель, який раніше працював у Червоному Хресті, бував у Росії в Сибіру, рятував безхатьків. Він завів нас до однієї зали, стіни якої оздоблені в стилі бароко, розписам близько півтисячоліття, і звернув увагу на статую Божої матері. Вона стоїть на колінах перед розп’ятим Ісусом — і це найважчий момент, однак погляд її спрямований на вівтар, що символізує собою небо з воскреслим Ісусом.

Чого нас вчить ця скульптурна композиція? Життя не треба сприймати шматками. І навіть тоді, коли дуже сутужно, слід пам’ятати, що взавтра буде по-іншому. Не можна себе демотивувати і бути безвільним, бо своє завтра ми будуємо сьогодні.

Розмову вела Олена Мельник

comments powered by Disqus