ПСП «Червоний маяк», що в селах Стопилка та Куковичі на Чернігівщині, понад місяць працювало в окупації. Відрізане від світу господарство не припинило роботу. З молока двох молочних ферм виготовляли молочну продукцію для жителів окупованого району. Як організувати роботу і не здатися, розповідає заступник директора господарства Сергій Стрілець.

— Як війна змінила ваше особисте життя?

— Особисте життя змінилося докорінно. Війна внесла свої корективи, змінила свідомість і підхід до життя. Відбулася переоцінка цінностей: те, що раніше здавалось не мало цінності, стало безцінним.

Якщо подивитись на карту, то після оточення російськими військами наш район опинився на так званому «острові»: з одного боку кордон з росією, а з іншого — річка Десна, через яку було зруйновано мости. Не було мобільного зв’язку, звичного інтернету — нічого.

24 лютого колективом господарства мали вилітати в Єгипет на корпоративний відпочинок. Жили і думали, що будемо грітися на сонечку, а виявилося, що будемо рятуватися від навали.

Всі люди були спочатку розгублені, морально подавлені, але настрою здаватися не було. Цей настрій і давав заряд енергії. Ми всіляко підтримували працівників і направляли в потрібне русло. В такій ситуації починаєш критично мислити, народжуються нові ідеї.

Оскільки ми були ізольовані, молоковози не приїжджали по молоко. Треба було щось із цим робити. За 20 км від ферми колись працював Сновський маслозавод, який виготовляв масло, твердий сир. Там залишилося обладнання, на якому можна було виробляти масло, сметану і тверді сири. Домовилися про співпрацю. На той момент на заводі вже робили бринзу з молока місцевих фермерів і роздавали жителям села.

Почав збирати інформацію про те, що необхідно для виробництва сиру. На молокозаводі, якому здавали молоко до окупації, попросили сичужний фермент і закваску для виробництва твердого сиру. Та треба було їхати під Чернігів до річки Десна, щоб з іншого берега моторним човном нам переправили закваску. З Чернігова на наш берег переправляли медикаменти, матерів з дітьми, домашніх улюбленців, речі, а на інший — продукти харчування для військових. Коли чекали вантаж на березі річки, якраз в той момент російські винищувачі дуже сильно бомбили Чернігів, і при заході на наступне коло один з них дуже близько біля нас пролітав. Після вибухів бомб, які скидала авіація, відразу починався дитячий плач і так болісно стискалося серце…

Вдалося привезти інгредієнти на маслозавод — почали робити бринзу, сулугуні, голландський сир та сир «Урожайний». А ще робили масло, за яким вишиковувалась черга. Так виробництво молочної продукції поставили на потік.

Постійно просити сичужний фермент у молокозаводу і їздити до переправи більше не могли, бо небезпека зростала. Домовилися про доставку великої партії закваски, сичужного ферменту, солі і пакувальних матеріалів до найближчого відділення «Нової пошти» в м. Пирятин.

Першу головку сиру відправив до Асоціації виробників молока і підписав: «Сир «Урожайнийˮ окупаційний з присмаком перемоги». Цікавий вийшов продукт — авторський. Технолог не знала сучасних рецептів щодо виготовлення сирів, тому робили за старою технологією, де строк придатності був досить обмежений.

Після деокупації припинили самі переробляти молоко у зв’язку з тим, що молокопереробні підприємства почали забирати молоко з наших ферм для подальшої переробки.

Запустили млин з виготовлення борошна, щоб хлібопекарні забезпечили хлібом громаду. Також запустили свою армійську хлібопекарню і першими почали пекти хліб, який спочатку роздавали своїм пайовикам. Робили все, що було в наших силах.

— Які зміни відбулись на фермі?

— Змінився настрій у людей, які працюють на фермі. Раніше вони скаржилися на ковід, здоров’я, всілякі проблеми, зарплату тощо. А згодом зрозуміли, що переймались не тим: головне, щоб нічого не прилетіло, щоб вижити, щоб ніхто не приїхав у «гості» на ферму. Постійно налаштовував колектив на позитив. Звісно, хтось втрачав витримку, у когось здавали нерви, тому доводилось переконувати і навіть «кодувати». Нічого страшного в цьому не було — якось викручувались.

Після звільнення змогли посіяти і встигли зібрати кормові культури, які планували. Заклали силос і сінаж. Поголів'я не зменшили, на двох фермах тримаємо близько 700 дійних корів. Зараз потроху вибраковуємо тварин, бо корми стрімко дорожчають, а ціни на молоко не встигають їх наздоганяти.

— Які основні завдання довелось вирішувати?

— У період окупації було тяжко, особливо з білковими кормами, ветпрепаратами, комбікормом для телят, фільтрами та іншим засобами, такими необхідними для роботи ферми. Важко було з готівкою. Щоб акумулювати її, продавали молоко. Гроші видавали працівникам — по три тисячі гривень, але кожному.

Було відчуття, що повернулися жорсткі 90-ті, коли комерсанти купували товари в сусідніх районах, привозили або переправляли через річку і тут перепродавали втридорога. Люди скуповували все, бо панікували, що може бути голод. Постійно пояснював їм, що не потрібно цього робити, що все налагодиться.

— У чому зараз найбільша проблема? Які способи її вирішення?

— З кожним днем у нас все нові випробування. Через проблеми з електрикою шукаємо генератори. Знайшли на складі і полагодили старий, але його потужності не вистачає. Щоб замовити потужніші генератори, необхідна попередня оплата, тобто потрібні кошти, яких бракує, ще й молокозавод не поспішає розраховуватись. Знайшли вихід і з цього становища — домовились про постачання молока іншим переробникам.

Без світла не можемо нормально готувати і роздавати комбікорм, доїти корів. Корови люблять дисципліну, а через перебої світла постійно зазнають стресу, починаються хвороби у тварин.

Головне у цьому всьому, щоб твоя команда завжди тебе підтримувала. На фермі, як на кораблі, паніка не допустима, бо всі потонуть. Працівники завжди дивляться на керівника, куди він їх поведе. Тому треба постійно заспокоювати і підбадьорювати людей, заряджати позитивом та впевненістю. За цей час всі як ніколи об'єднались та стали працювати єдиним механізмом на перемогу.

— Від кого отримали найбільшу підтримку?

— Постійно на зв’язку з Асоціацією виробників молока, членом якої «Червоний маяк» є з 2014 року. АВМ надає допомогу всім, хто цього потребує.

Взагалі я закінчив Луганський університет внутрішніх справ і до 2014 року працював у міліції. Після служби в органах внутрішніх справ мене запросили в це господарство, щоб організувати службу безпеки. Згодом став заступником директора з тваринництва. Моя спеціальність була далека від тваринництва, тому завжди раджуся з професіоналами. Перш ніж ухвалити рішення, вислухаю думки десятьох.

Крім АВМ у цей складний час допомагала компанія AVA Group, зокрема Олександр Метинський на зв’язку 24/7. Він допомагає складати раціони, підказує, що не так з відтворенням телиць та утриманням телят.

Через цю компанію, АВМ та компанію DeLaval отримували гуманітарну допомогу. АВМ допомогла з ветпрепаратами, DeLaval — із серветками і мийними засобами, AVA Group — заквасками для сінажу та силосу.

— Ваші секрети виживання і безперебійної роботи?

— Критичне мислення і сила волі. У мене вони сформувались напевно ще на курсі молодого бійця. Коли вступаєш до навчального закладу МВС, то не йдеш на пари як студенти 1 вересня. У нас навчання почалось з казарми у серпні, а там розпорядок і жорстка дисципліна: підйом о шостій ранку, зарядка, біг на три кілометри. З курсантів виховували офіцерів. Як зараз пам’ятаю слова полковника Сороки: «Товариші курсанти, важко буде перший день, перші півроку, перший рік, перші 5 років буде важко, перші 20 років — а потім ви вийдете на пенсію». Він постійно наголошував, що життя важке, але завжди треба йти вперед і ніколи не зупинятися.

Коли прийшов на ферму, майже нічого не знав про тваринництво, а тим більше, як його розвивати. Тоді на корову доїли 7−10 л, всюди були крадіжки, але складати руки і плакатись у планах не було, тому згодом досягли результату в 26 л молока на корову.

У мене не такий характер, щоб зупинятись на досягнутому. Маємо ціль — 32 л молока на корову на добу. Попереду багато роботи, яка вимагає концентрації уваги і зусиль.

— Що чи яка подія за цей час найбільше запам’яталась?

— Найголовніше, напевно, що запам’яталося, це те, як змінилося ставлення до ферми. Раніше багато хто асоціював ферму з неприємним запахом, а коли настала справжня скрута, то за нашим молоком вишиковувались черги. Люди хотіли придбати саме це молоко, бо, як казали, воно дуже смачне та має приємний запах, з нього виходив чудовий кисломолочний сир і йогурт.

— Головний висновок десяти місяців війни?

— Не здаватися попри будь-які обставини. Вихід є завжди, а відсутність результату — це також результат. Завжди треба триматися командою і обов’язково розмовляти з усіма співробітниками та прислухатися до побажань. Коли є невизначеність, то з’являється багато чуток, тому колективу потрібно постійно пояснювати, де правда, а де вимисел, потрібно брати на себе відповідальність і йти вперед.