Кажуть, що по-справжньому господарювати на землі може людина, яка на ній народилась. Яскравим прикладом цього є директор СТОВ "Агросвіт", що в селі Карапиші на Київщині, Валентина Петрівна Даниленко. Перипетії дев’яностих змусили її взяти на себе відповідальність за розвиток сільськогосподарського підприємства, а зрештою, й усього села. З часом спільними зусиллями команди однодумців удалося налагодити виробництво продукції європейської якості, а також гідне життя для сільської громади.

— Валентино Петрівно, яким був початок вашої сільськогосподарської кар’єри?

— Я прийшла на підприємство в 1996-му році, не маючи досвіду роботи в аграрній сфері, й у тваринництві зокрема. То був важкий період: у регіонах зупинялося виробництво, розпайовувалися земельні ділянки. Щоб зберегти господарство, моєму чоловікові, який на той час був головою правління колгоспу, потрібен був надійний помічник. Він зробив ставку на мене. З того часу й працюю в господарстві, спочатку — заступником керівника, а згодом сама очолила виробництво. За плечима мала лише медичну освіту і десять років роботи в лікарні — тому довелось перекваліфікуватись.

Спочатку було надзвичайно важко. Не було потрібних знань і ресурсів, не було можливості платити людям зарплату, натомість було велике бажання розвивати виробництво. Ми з чоловіком вихідці з Карапишів, тому й боліла душа за село. Люди в нас повірили, ми зуміли зберегти все і примножити. Крок за кроком ішли до поставленої мети.

— Як відбувалася трансформація господарства й зокрема його тваринницького напрямку?

— Історія нашого становлення, напевне, схожа на чимало інших. Нам дісталися корівники, розраховані на прив’язне утримання худоби, застаріла технічна база, мізерні надої — 2900 кг молока на корову. Попри те, було розуміння, що тваринництво згортати не можна і що то єдина можливість отримати хоч якісь живі кошти для розвитку всього господарства.

Щоб дізнатись більше про молочне виробництво, відвідала чимало українських підприємств, а також ферм у різних країнах світу. Потроху втілювали побачене у себе на виробництві. Наприклад, лише облаштування кормових столів дало змогу збільшити надої до 4500 кг.

Масштабну реконструкцію будівель і технічне переоснащення розпочали в 2003-му році. Матеріали звозили звідусіль по крихті, але й можливості тоді були більші: нижчі ціни, дешевша доставка. Під час поїздки до Швеції доля звела з представниками компанії DeLaval, вони й допомогли запроваджувати сучасні технології на фермі.

Згодом, у 2004-му, перейшли до безприв’язного утримання худоби і ввели в експлуатацію доїльну залу типу «паралель» 2×12. Побудували два нових корівники, реконструювали старі. Продуктивність корів поступово зросла до 6000, потім до 7200 кг. Торік надоїли 8800 кг молока на корову. Тривалість продуктивного життя корів збільшилась із півтора до трьох років.

Паралельно зі створенням комфортних умов для корів, запровадженням правильного вирощування ремонтного молодняка, оптимізацією кормовиробництва й годівлі завозили племінних нетелей з Угорщини, щоб покращити генетичний потенціал. Нині стадо оновлене на 70%.

— Що давалося найважче?

— Не все одразу складалось ідеально, але я людина настирлива. Якщо берусь до справи, то доводжу її до кінця, і гроші на вітер не викидаю. Бувало таке, що разом із працівниками днювала й ночувала на фермі, щоб привчити тварин до нових умов утримання. Запрошували в господарство науковців із білоцерківського та київського аграрних вишів, приїздили фахівці з-за кордону. Ми завжди спиралися на науку.

Також довелось докласти чимало зусиль, щоб змінити психологію і ставлення працівників до тварин і до роботи. Траплялося, що ферма залишалась без ветлікарів.

Попри внутрішні труднощі, часто отримували «удари» ззовні, коли собівартість кілограма молока і його ціна були однакові — 2,50 грн.

— Нині фахівців на фермі вистачає?

— Їх завжди бракує, але коли виробництво налагоджене, то й колектив більш-менш стабільний. На молочному комплексі працюють три ветеринарні лікарі, технік штучного запліднювання, а також менеджер ферми, який уособлює і зоотехніка, і відповідального за селекційний напрямок. Кожен відповідає за свою ділянку роботи. Для полегшення і кращої організації праці використовуємо автоматизовані програми управління стадом.

Для молодих спеціалістів намагаємося створити гідні умови праці, забезпечуємо житлом. І якщо людина впродовж десяти років працює в господарстві, отримує в подарунок будинок.

— Над чим нині працюєте?

— Є чимало невирішених проблем. Тваринництво — це безперервна праця і недоспані ночі. Утримання високопродуктивного стада потребує чималих зусиль. Головні напрямки роботи нині такі: профілактика захворювань, поліпшення відтворення, щоб мати достатньо нетелей для ремонту стада, забезпечення комфорту тварин і підвищення якості кормів. Водночас підтримуємо жорстку системність і дисциплінованість. Коли йдеться про успішне тваринництво, помилок допускати не можна.

— Які кроки влади могли б допомогти виробникам розвиватись?

— У першу чергу треба було б звернути увагу на кредитування виробників сільськогосподарської продукції. Кредитні ставки зависокі, і варто було б запровадити механізм здешевлення позик. Ми маємо родючі землі і є бажання працювати, дбати про господарства, розвивати інфраструктуру сільської місцевості. Якщо підприємці зможуть вкладати більше коштів у модернізацію виробництва, наше сільське господарство швидко вийде на новий рівень.

Невирішеним залишається і земельне питання. Боюсь, що тільки-но знімуть мораторій на продаж земель сільськогосподарського призначення, такі підприємства, як наше, залишаться ні з чим. У нас не буде коштів для того, щоб викупити паї, якщо їх почнуть масово розпродавати. Село за таких умов занепадатиме, а нам доведеться згортати справу.

Також, на мою думку, важливим є регулювання виробництва сільськогосподарської продукції й ціноутворення. Наприклад, у багатьох країнах світу зернові, молоко виробляють і продають за квотами. Усі працюють чесно й відповідально, фермери можуть планувати і прогнозувати виробництво. Ми ж працюємо стихійно, і це стосується всього, а потрібна системність — і в роботі з переробниками, і в відносинах з державою та іншими виробниками сільськогосподарської продукції.

Розповім про випадок із власного досвіду. Це лише маленький приклад того, як можна взаємодіяти. Минулого року мені випала нагода відвідати у Франції селекційний центр з розведення породи Шароле. Центр є частиною племоб’єднання, в яке входить багато підприємств. Усі працюють разом: від народження тварини до її продажу кожна структурна одиниця об’єднання відповідає за виконання конкретного завдання. Фермери займаються виключно фермерською роботою. Команда науковців надає інформаційну й технологічну підтримку, веде облік тварин. Є підрозділ, який готує тварин на продаж. Є група фахівців, які займаються виключно збутом худоби. В нас усе потрібно робити самому: вирощувати худобу, шукати клієнтів, домовлятись.

— Як складаються стосунки з переробниками?

— Близько чотирьох років співпрацюємо з Білоцерківським молочним комбінатом. Закупівельні ціни на молоко часто змінюються, хоча щодня поставляємо більше 15 тонн високоякісної сировини. Причину нестабільності нам пояснюють низькою платоспроможністю населення. Намагаємось домовитись і про ціну, і про терміни оплати. Та якою б не була цінова політика, ми не звикли бігати від одного переробного підприємства до іншого. Я партнерів не змінюю.

— Власну переробку молока плануєте?

— Колись починали будувати завод, але не закінчили. Всього не охопиш. До того ж, тривалий час займаємося переробкою м’яса. Ситуація на ринку справді складна: люди неплатоспроможні, та й конкуренція велика. Наші потужності розраховані на переробку 200-250 тонн м’яса на рік але завантажені наполовину. Створили мережу фірмових магазинів. З огляду на ті труднощі, які маємо з переробкою м’яса, братися за молоко не будемо.

А от молочнотоварний комплекс зазнає змін. Плануємо встановити сучасну доїльну залу. Нинішнє обладнання застаріло й недостатньо потужне — його пропускна спроможність шістсот голів, а доїмо сімсот. Також сподіваємось на те, що нова доїльна допоможе зменшити витрати на електроенергію.

— Дійне поголів’я збільшувати плануєте?

— Свого часу хотіли наростити до 1000 голів, але зважили на свої можливості й вирішили, що цього найближчим часом робити не будемо. Натомість працюватимемо над збільшенням молочної продуктивності — до 9000 кг на корову.

— Яке місце з-поміж інших напрямків посідає виробництво молока?

— За рентабельністю перше, а тому вважаємо його пріоритетним. Нині наше головне завдання полягає в зниженні його собівартості. Вона з року в рік зростає, незважаючи на те, що продуктивність теж збільшується. Тому акцент буде на годівлі й кормах, адже вони в структурі собівартості нині становлять 50 відсотків.

— Різнопрофільність не заважає розвиватись?

— Навпаки, добре, що обрали саме таку стратегію. Враховуючи політичну, економічну та погодну нестабільність, ми таким чином розподіляємо ризики. Основними напрямками залишається молочне скотарство і виробництво сільськогосподарських культур: зернових і технічних.

— Ваше господарство зовсім недавно приєдналось до АВМ. Чого чекаєте від об’єднання?

— Наше господарство самостійно досягло чималих результатів. Ми вже пройшли той складний шлях становлення, який нині доводиться долати іншим підприємствам. Але ми продовжуємо відвідувати семінари, які організовує асоціація, там можна почерпнути багато цікавої інформації. Та нас найбільше цікавить інформаційно-аналітична підтримка, обмін даними з іншими господарствами, зокрема й на ціни. Як можна працювати, не знаючи ситуацію й тенденції на ринку? Як кажуть, хто володіє інформацією, той володіє світом.

— Ваш чоловік, Анатолій Степанович Даниленко, має чималий досвід роботи в сільському господарстві й на освітянській ниві, останні шість років є ректором Білоцерківського національного аграрного університету. Як уживаються два аграрії й керівники під одним дахом?

— Чоловік завжди був для мене опорою і досі допомагає. Я багато чому навчилась у нього. Але разом з тим, пропрацювавши майже двадцять років у цій сфері, маю власний досвід і бачення справи. Не завжди наші точки зору збігаються. Наприклад, із самого початку він не дуже вірив у перспективи тваринництва, вважав його збитковим. Але зараз він змінив думку, навіть учиться в мене. Мені дуже приємно відчувати себе рівноцінним партнером у нашому сімейному тандемі.

— Як удається тримати баланс між сім’єю і роботою?

— Життя збагатило мене досвідом. У нас вже дорослі діти, і ми можемо повністю віддаватись роботі. Та я завжди залишалася дружиною і матір’ю. Роль жінки — берегти родину — ніхто не відміняв. Я люблю займатися хатніми справами, досі маю город, залюбки вирощую овочі та фрукти.

У моєму житті все настільки переплелось, що я не розставляю пріоритети. Мені дорогі і сім’я, і виробництво, і село, в якому я народилася й живу. Я ще стільки хочу встигнути зробити. Усе, що заробляє підприємство, одразу вкладаємо у виробництво. Майже два мільйони гривень інвестуємо щороку в соціальну сферу. Ми прийняли рішення кожного року будувати або реконструювати хоча б один будинок і віддавати молодій сім’ї. Якщо я займаю це місце, то повинна думати про людей. Завдяки такій стратегії та підтримці колег ми виживаємо.

— Те, що ви жінка, допомагає вести бізнес?

— Я ніколи цим не спекулювала, ні в кого нічого не просила. Намагалась не ставити перед собою невирішуваних завдань. Ішла до мети поступово, працюючи нарівні з усіма. Я знаю, що мені ніхто нічого не принесе на блюдечку. І я швидше дам, аніж у когось проситиму. Я не вважаю себе бізнес-леді, просто працюю на землі.

— Ваші діти готові продовжити справу батьків?

— Так, старша донька працює з батьком в університеті, а молодша допомагає мені. Сподіваюся, зможу передати їй справи, але допоки відчуваю в собі сили, працюватиму.

Розмову вели Олена Мельник та Ольга Зарицька