Для Надії Олексіївни Вайло, яка вже 14 років очолює ТОВ «Велетень» на Сумщині молочне скотарство — швидше хобі, ніж бізнес. Але після того, як торік очолюване нею господарство стало членом Асоціації виробників молока України, вона переконалася, що «хобі» варте того, щоб його інвестувати. 

— Надіє Олексіївно, як сталося, що ви обрали долю аграрія?

— Особливої випадковості тут нема. Адже я народилася в селі й мої батьки працювали в сільському господарстві — в тодішньому ордена Леніна колгоспі ім. Леніна. Природно, що і батьки хотіли, щоб я працювала на землі. Тож я особливо не пручалася і поїхала на навчання за направленням згаданого колгоспу, на базі якого пізніше виникло ТОВ "Велетень". Оскільки тоді в наших краях сільгоспінституту не було, навчалась у Дніпропетровську. Інститут закінчила з червоним дипломом і здобула фах економіста-організатора сільськогосподарського виробництва. Додому повернулася вже не сама, а з чоловіком і сином.

— В аграрному бізнесі чоловіків значно більше, ніж жінок. Це тому, що простіше чи, навпаки, складніше?

— Цей бізнес дуже складний. Передовсім тому, що «різнобічний». Щоб досягнути успіху, потрібно бути одночасно і зоотехніком, і ветеринаром, і агрономом, і навіть інженером. Крім того, як і в будь-якому бізнесі, треба вміти передбачати. Тому далеко не останню роль відіграє інтуїція. Бо жодна галузь так не залежить від погоди, як сільське господарство: одна злива чи заморозок може знищити все одразу. Тому жінці працювати тут, звісно, складно. Але вважаю, що коли людина народжується, то сама доля визначає місце, де їй буде комфортно. Я впевнена, що працюю саме там, де повинна. Тому почуваюся добре навіть попри те, що це робота без вихідних і пов’язана з великою емоційною напругою. А ще це справжня творча лабораторія, працювати в якій дуже цікаво. До того ж, отримуєш величезне задоволення, коли досягаєш гарного результату.

— Чи можна сказати, що у вашій справі важливу роль відіграє саме жіноча інтуїція?

— Так. А в окремих випадках вона є вирішальною. Ціна такої інтуїції дорівнює знанням хорошого агронома чи зоотехніка. Ось зовсім свіжий приклад. Придбали два бензовози солярки по 8,80 грн. літр, а вже за тиждень вона подорожчала до 9,30. Ніби дрібниця, а різниця близько 40 тис. гривень.

— Кому або чому ви присвячуєте свій вільний час, коли він з’являється?

— Як уже зізналася, моя робота ― це одночасно й хобі. Коли з’являється вільний час, присвячую його трьом своїм онукам. Крім того, осердям нашого господарства є люди, які вже по 30 років працюють разом. Тому збираємося після роботи й спілкуємося. Так що коло мого спілкування — це дім і робота. А що стосується «жіночих» справ — кухні чи шиття, то цим займатися я не люблю (усміхається).

— Скільки років ви вже працюєте у господарстві і як довго його очолюєте?

— Я закінчила інститут 1979-го року й одразу додому. Відтоді працювала з нетривалою перервою лише тут. Спочатку два роки економістом з оплати праці, потім головним економістом і, зрештою, директором. Перерва ― це коли у другій половині 90-х довелося піти. Тоді на хвилі демократії обрали нового керівника, і для мене стало очевидним: перспективи нема. Отож чотири роки вимушено займалася підприємництвом. За цей час господарство фактично розвалилося ― той керівник довів його, можна сказати, до ручки. Уявіть, питання стояло таким чином: чи зможуть корови дійти до пасовища, коли навесні з’явиться трава? 1999-го мене знов обрали директором. Сталося це 13-го лютого. Відтоді для нас число 13 щасливе. Тому коли плануємо приймати якісь важливі рішення, збори призначаємо на 13-те.

І так уже 14 років.

— Колектив не протестує проти 13-го числа?

— Колектив у нас слухняний. Принаймні видимих противників нема (усміхається).

— Що за ці 14 років було найважчим і як із цим боролись?

— Найскладнішим був початок. Це я зараз розумію, чому тоді особливо не переймалася ― бо ще не усвідомлювала рівень проблеми. Пам’ятаю, як мій заступник, який прийшов працювати з сусіднього господарства, сказав: «Це катастрофа, ми не відсіємось». До весни ми були зовсім не готові. Грошей також не було. Уявіть, люди чотири роки не отримували платні. І мені довелося просити їх почекати ще рік. Оце і було найважче. Все інше, як-то кажуть, дрібниці життя. Ми працювали, отримували результати, ставало дедалі цікавіше. Грошей забагато не було, але й кредитів ми майже ніколи не брали — що заробляли, те й інвестували. Коли я стала директором, у нашому районі було понад 30 господарств. Нині, крім нашого, залишилося ще одне. Решти вже немає.

— Якими були головні етапи становлення? 

— Чи збиткове молочарство у господарстві?

— Чи задоволені співпрацею з АВМ? 

— Які кількісні показники ставлять собі за мету? 

— За якою ціною реалізовують молоко? 

— Як удається тримати ціни? 

— Як можна вирішити питання ціни для всього ринку? 

— Чи є перспективи в тому, щоб виробники молока кооперувалися для відстоювання вигідної ціни? 

—  Які плани з розвитку молочарства на 2013 рік? 

На ці та інші питання шукайте відповіді в журналі "Молоко і ферма" № 1 (14), лютий 2013