Ще в радянську добу актори-коміки Штепсель і Тарапунька в'їдливо жартували: «Якщо хочете побачити край світу, тоді вам у Правутини» (певно маючи на увазі Малий і Великий Правутин, що на Хмельниччині). Як сьогодні виглядає Малий Правутин? Зовсім не по-крайсвітівськи, як і інші села, що утворюють Берездівську ОТГ. Нова дорога, свіжовідремонтовані дитячі садочки, школи й адміністративні будівлі, по-європейськи впорядковані прилеглі до них ділянки, ошатні узбіччя. Кінцевий пункт нашого призначення — молочна ферма СФГ «Світанок». Про розбудову молочної справи і роль ферми у розвитку села розповідає керівник господарства Андрій Остапчук.

— Андрію Олександровичу, які відчуття від життя й роботи в нових умовах — об’єднаної територіальної громади?

— У нас сільськогосподарська громада, бо немає ні кар’єрів, ні заводів, а лише п’ять живих сільськогосподарських підприємств, які вчасно платять зарплату і податки. З цих податків сьогодні в основному й формується бюджет. Стало простіше в плані прийняття рішень, розподілу коштів, адже ми тут живемо і добре знаємо про проблеми та потреби. З другого боку — на наші плечі лягла відповідальність за розвиток громади, нема на кого перевести стрілки, мусиш усе зробити сам.

Наша ОТГ була серед перших, які організувались. Тоді на це з держбюджету виділялися значні кошти і ми їх грамотно використали: створено комунальні служби, маємо свій центр надання адміністративних послуг, побудовано дороги, відремонтовано й оснащено найсучаснішим обладнанням школи (інтерактивні дошки і комп’ютерні класи), дитячі садочки. Донедавна треба було на дерево лізти, щоб через мобільний зі світом поспілкуватись, а зараз у Малому Правутині 4G-покриття і швидкісний інтернет. Буває, зустрічаюсь із людьми з інших сіл, де все розвалилось, і ллється потік скарг, як у них усе погано. Хочеться запитати: а де ви були? Треба було не відсиджуватись у кущах, а ризикувати і брати на себе відповідальність. Не пригадаю, щоб щось давалося легко і сьогодні, коли йдеться про громаду чи підприємство, і в 1997-му, коли на загальних зборах мене обрали головою колективного господарства з нехитрими активами (свиноферма, молочна ферма, коні) і боргами. Доля визначає наше місце проживання, і саме в цих умовах треба жити і працювати так, щоб залишити за собою гарний слід.

— А що сьогодні являє собою ваше підприємство?

— «Світанок», як селянське фермерське господарство, створено у 2002 році, коли колективну форму господарювання скасували і треба було обирати приватну. До цього була артіль «Світанок». Орендуємо в людей 1 тисячу гектарів землі. У нас одне село, кругом нього розташована земля, яку обробляємо, інших виробничих підприємств немає. В господарстві працює 50 осіб, з них 30 на фермі.

Займаємось рослинництвом, тваринництвом і кормовиробництвом — класична схема. А на фермі я практичноживу. Вранці вийшов на поріг свого будинку — і бачу її, бо корівники за 200 метрів. Зізнаюсь, я не великий патріот ферми і навіть не думав, що буду цим займатись. Я ферму завжди оминав, бо за освітою механік. У Малому Правутині народився, працював трактористом, бригадиром тракторної бригади, а потім очолив підприємство.

Ферма була в занедбаному стані, з молоком був крах — доїли мало, основна рушійна сила — коні. Не можу погано говорити про попередника, який 31 рік головував, він старався і робив, що в його силах. Тоді був час бартерної системи розрахунків. Зарплату нетелями видавали, а люди їх у машину і на м’ясокомбінат, бо жити за щось треба було. Я прийняв 346 корів (менше 150 голів у нас ні коли не було), а весь молодняк пішов на зарплату.

— Була думка позбутись ферми?

— Так, але там працювали люди, ще ті радянські доярки, які доїли в бачки. Їм потрібна була робота і зарплата, тому закриватися ми не мали права. Натомість потихеньку розвивались, оновлювали обладнання.

У 2006 році ми відмовилися від сівби цукрового буряка. То був величезний тягар, бо техніка була стара і вбита. Частині жінок з ланки потрібно було допрацювати до пенсії, і вони теж прийшли на ферму, хоч і не одразу.

— Що спонукало чи надихнуло непатріота ферми до активних дій?

— Упертість. У 2008-му чи навіть 2009 році вичитав про молочний конгрес, він тоді проводився вдруге, і загорівся, що поїду. Як побачив під час візитів на ферми, яке обладнання використовується, обімлів. З того часу мене понесло. У нас старенькі корівники, ще дідівські, зроблені так, що тільки коні могли заїхати. Давай ми причілки різати і рубати, щоб трактор заїхав. У нас тоді перших в окрузі міксер з’явився. З того моменту активна розбудова ферми і почалась. Потім, у 2011 році, перший телескопічний на- вантажувач купили.

Вступив до АВМ. Тоді багато турів з вивчення між народного досвіду організовувалось. Поїхав до Ізраїлю.

Пам’ятаю, що ми на той час доїли 12-13 літрів молока на добу на корову і здавали на переробку 3,5-4 тонн молока, а в Ізраїлі молочна продуктивність корови становила 11 тонн на рік. Для мене це був космос. Я бачив тих корів і не міг ними налюбуватись. За підсумками 2020 року ми у себе на фермі надоїли 11025 кілограмів молока на дійну корову, а на фуражну — 9114. І це не космос, а генетика і величезна праця.

До речі, про генетику. З 2002-го голштинізуємо стадо. Жодного разу не завозили худобу, все, що маємо, вирощено власними руками. Була ще ціла низка поїздок на ферми Європи і України. Вивчення досвіду інших господарств, спілкування і обмін інформацією з колегами по цеху змінили мій світогляд. Я зрозумів, що молочна ферма — це не якась яма і що в цьому напрямку можна успішно розвиватись.

...

— Які ще зміни відбулись із приходом технолога?

— Скільки дійних корів маєте?

— Скільки землі задіяно під кормовими культурами?

— Кукурудза встигає дозріти до потрібної фази?

Відповіді на ці та інші питання читайте в журналі «Молоко і ферма» № 2 (63), квітень 2021.