За підтримки |  


Трактат про молочне скотарство. Породи

 

Юрій Сівов, керівник департаменту розвитку консультаційного центру АВМ


В Україні до недавнього часу розводили багато порід великої рогатої худоби молочного і молочно-м’ясного напрямку продуктивності. Кожна з них має свої характерні особливості і ставить свої вимоги до умов життя, при яких зможе найповніше розвинути свої господарсько корисні якості.

У зоологічному плані велика рогата худоба належить до підродини биків, порожнисторогих. Крім звичайної рогатої худоби, сюди відносяться також буйволи, яки, лобасті бики і зубри. Всі вони є самостійними зоологічними родами. Перші три з них існують як у дикому, так і в одомашненому стані, зубри й бізони — тільки в дикому. Всі роди великої рогатої худоби походять від одного спільного предка роду Leptobos, який був поширений на півдні Азії та Європи приблизно півтора мільйона років тому. Від нього, під впливом різних чинників пристосувальної еволюції, виникли нові форми тварин, в тім числі й згадані вище роди підродини биків.

Дикі предки звичайної великої худоби роду Bos були поширені майже по всій території Європи й Азії в льодовиковий і післяльодовиковий періоди. Дикі бики історичного періоду, відомі під спільною назвою тури, існували в Середній Європі до початку сімнадцятого сторіччя. Останній представник цього виду (самка) жив під охороною в Якторувському лісі біля Варшави і помер у 1627 році. У Південній Європі тури зникли раніше. Різночасність вимирання турів у різних місцях Старого Світу, вочевидь, пов’язана зі ступенем розвитку домашнього скотарства. У країнах найстародавнішого тваринництва Південної Азії пасовища для диких биків почали обмежуватися значно раніше, ніж у Середній Європі, де вони існували набагато довше. Тут же, на півдні Азії, трохи пізніше виникла і горбата свійська худоба — зебу.

Початок доместикації диких биків — турів належить до того періоду історії, коли людина переходила від мисливського до пастушого способу життя і частково до землеробства. На той час (8–9 тисяч років до нашої ери) людина мала одомашнену собаку, дрібну рогату худобу і свиню. Приручення великої рогатої худоби пов’язане зі створенням більш-менш стабільної кормової бази завдяки розвитку землеробства. Найстарішими осередками одомашнення великої рогатої худоби є Індія, Південно-Західна Азія, Середземномор’я. Крім того, одомашнення ВРХ паралельно й незалежно відбувалося в середній і південній частинах Східної Європи та Центральної Азії, але пізніше. На півдні України, в районах Нижнього Придніпров’я, у зоні трипільської культури було знайдено кістки свійської великої рогатої худоби, що належали різним за розмірами тваринам. Судячи з низки матеріальних решток трипільської культури, одомашнення худоби відбулося тут, на місці.

Головною причиною одомашнення великої рогатої худоби була, насамперед, потреба людини в м’ясі для харчування. За прикладом одомашнення дрібної рогатої худоби і свиней, пійманий на полюванні молодняк великої рогатої худоби тримали в неволі як своєрідний запас дичини. Потім, упродовж багатьох поколінь, тварини поступово ввійшли в господарський побут людини і почали розмножуватись у неволі. Розведення свійської худоби пішло в напрямку робочого використання й молочної продуктивності. Під час приручення диких биків і подальшого їх розведення в одомашненому стані відбулися суттєві зміни умов життя тварин: вони втратили свободу пересування, а піклування про їх годівлю і захист від хижаків взяла на себе людина; вона почала керувати розмноженням тварин і їх розселенням, а також спрямовувати господарську продуктивність. На зміну природному добору прийшов штучний. У результаті свійська худоба порівняно з дикими предками стала різноманітнішою і гнучкішою щодо пристосування до різних умов життя.

За розмірами тіла свійська худоба значно дрібніша, ніж дикі тварини. Численним викопним решткам диких турів, знайденим у Західній Азії, Північній Африці та Європі, близько 300 тисяч років. Тури досягали висоти в холці 1,8-2,1 м і відрізнялись довгими масивними рогами. Найсуттєвіших змін зазнали фізіологічні ознаки, що визначають продуктивність тварин. Значно підвищилася плодючість завдяки ущільненню отелень: сезонність розмноження, властива диким тваринам, у свійських майже не спостерігається, адже парування й отелення можуть відбуватися будь-якої пори року. Значно підвищилася скороспілість тварин — як щодо статевого дозрівання, так і фізичного розвитку.

Різко збільшилась молочна продуктивність свійських корів, їх удій набагато вищий, ніж у диких тварин (його можна назвати гіпертрофованим: наприклад, у голштинів він зріс у 20 з лишком разів). Суттєві зміни відбулися в хімічному складі молока і м’яса. Свійська худоба легко виробляє умовні рефлекси і швидко пристосовується до змін обстановки.

В Україні до недавнього часу розводили багато порід великої рогатої худоби молочного і молочно-м’ясного напрямку продуктивності. Кожна з них має свої характерні особливості і ставить свої вимоги до умов життя, при яких зможе найповніше розвинути свої господарсько корисні якості. Ще в 80-х роках минулого сторіччя в Україні, згідно з планами породного районування, утримувалися такі породи: сіра українська, червона степова, симентальська, лебединська, білоголова українська, червона польська, бура карпатська і чорно-ряба.

Сіра українська худоба

З порід, що розводилися в нас, дуже велику цінність становила сіра українська порода, створена працею багатьох поколінь.Породавходить у загальну групу порід і відрідь сірої степової худоби — корінних і аборигенних порід Південно-Східної Європи, які утворилися під впливом природних, історичних і господарських умов на великій території (сіра українська в Україні, болгарська сіра в Болгарії, подоло-угорська в Угорщині). Походить вона від місцевої худоби, предками якої вважають дикого бика — тура.

Сіра українська худоба формувалася без участі інших порід й утворилася під впливом праці людини в умовах південних чорноземних степів України. Ґрунтові та кліматичні особливості степової зони, умови годівлі й утримання худоби, а також застосовуваний добір і господарське використання тварин сприяли насамперед створенню великої й міцної худоби робочого типу, з властивими їй екстер’єрними формами. Масть худоби сіра і світло-сіра, у багатьох тварин, зокрема в бугаїв, зустрічаються темні плями (підпалини) на шиї, грудях і череві. Ратиці, кінці рогів, китиця хвоста, носове дзеркало в усіх тварин мають темне забарвлення. Телята зазвичай народжуються руді, сіріючи з віком. Голова у корів довга, грубувата, високо поставлена, роги найчастіше ліроподібної форми. Шия довга, з розвиненою мускулатурою, холка також висока й мускуляста. Спина і поперек прямі, крижі довгі. Cтегна не дуже повні й округлі. Ноги міцні, правильно поставлені, з міцними суглобами й ратицями.

Тварини мають добру пристосовуваність і життєздатність. Наприкінці ХІХ ст. сіра худоба була основною породою степової та лісостепової зон України, але вже на початку двадцятого її кількість почала різко зменшуватись. З розвитком промисловості та зростанням міського населення в Україні значно підвищився попит на молоко і молочні продукти, а сіра українська задовольнити цей попит не могла, почалося її витіснення шляхом схрещування з іншими, молочнішими, породами.

Вже до 1949-го року кількість її становила трохи більше 5% від породної худоби України. На сьогодні в чистоті її практично не існує. Разом з тим вона послужила основою для створення сучасних стад великої рогатої худоби Північної, Східної і Центральної України молочного і м’ясного напрямків продуктивності.

Симентальська худоба

Популяція сименталів одна з найбільших на всіх континентах: більше 41 млн. голів, за інформацією Всесвітньої організації симентальської худоби. Їх використовують як у молочному, так і в м’ясному скотарстві.

Загальновідомо, що симентали виведені у Швейцарії, в долині річки Сімм, кантон Берн, звідкіля й походить їхня назва. Одначе деякі літературні джерела стверджують, що походження цієї породи все ще до кінця не встановлено. Наприклад, С. Г. Азаров (1943) переконував, що, згідно з краніологічними дослідженнями, в доісторичні часи симентали у Швейцарії не розводились. Найвірогідніше, в цю країну їх завезли переселенці зі Скандинавії. Відомо, що в 443 р. н.е. на територію сучасної Швейцарії вторглись бургунди. «Цілком імовірно, що вони привели і худобу, яка розповсюдилася, витіснила місцеву й стала матеріалом для створення симентальської худоби», — вважав дослідник. Прабатьківщина сименталів — Скандинавія й узбережжя Балтійського моря. Вважають, що порода бере початок від тварин, отриманих схрещуванням дикого тура з торф’яниковою або свайною худобою.

Сучасного вигляду симентальська порода набула в ХІХ ст. Вона формувалася в умовах гір Швейцарії на висоті 1000–2000 метрів над рівнем моря. Розріджене повітря, багатий травостій і висока поживність альпійських лук та пасовищ, насиченість ґрунту, води і рослин мінералами, порівняно теплий клімат і гірський рельєф місцевості наклали на неї свій відбиток. Ця худоба відзначається великим зростом, костистістю, сильною мускулатурою, грубою шкурою і порівняно високою спроможністю до акліматизації.

Вимоги сироваріння сприяли підвищенню в сименталів молочності й жирності молока. Дуже велику роль у формуванні породи, й особливо її екстер’єру, відіграв експорт сименталів зі Швейцарії в інші країни. Пристосовуючись до вимог закордонних покупців, швейцарські скотарі створили в породі різноманітні типи й досягли гармонійності в будові тіла. Оскільки Україна, яка входила на той час до Російської імперії, була одним з головних покупців сименталів, то, безперечно, вимоги українських скотарів наклали певний відбиток на тип цієї худоби.

Крім із Швейцарії, в Україну симентальська худоба потрапляла з Австро-Угорщини (Німеччини, Австрії, Угорщини та інших). В основному це відбувалося після першої світової війни. Симентали Німеччини утворились на півдні країни шляхом поглинального схрещування місцевих (здебільшого гірських) корів з бугаями спочатку бернської (попередники сименталів), а потім симентальської породи. Під час добору як бугаїв, так і їхніх нащадків у Німеччині віддавали перевагу тваринам з нижчими ногами, і вони мали ознаки, притаманні худобі м’ясного типу. Це привело до того, що ці ознаки сименталів німецького походження стали характерними. Проте, разом з ознаками м’ясного типу, німецька симентальська худоба відзначалася досить високою молочністю.

В Угорщині впродовж тривалого часу схрещували місцеву угорську сіру степову з сименталами. Утворилася своєрідна порода угорських сименталів, що звалися «мадьярками» і відрізнялися від швейцарських сименталів трохи меншою вагою, м’ясистістю, тоншим кістяком, менш правильним екстер’єром і вищою молочною продуктивністю. Ця порода близько споріднена з українською сименталізованою худобою, бо обидві отримані від схрещування двох відрідь сірої степової худоби з сименталами.

У Німеччині й Австрії порода отримала назву флекфі, у Франції — монбельярд, в Угорщині — угорська ряба і т. д. і була різних напрямків продуктивності: від молочного до м’ясного.

Трохи пізніше симентали з’явилися в Південній Африці. В ХХ ст. порода розповсюджується в Азії, Північній і Південній Америці. В Чехії симентальську породу називають чеська ряба. Вона становить приблизно половину всієї худоби. Чеські селекціонери провели чималу роботу, щоб досягти отримання від худоби молока і м’яса високої якості.

Сименталізована худоба України утворилася шляхом поглинального схрещування симентальської худоби й місцевих порід, головним чином сірої української, з одночасним розведенням помісей бажаного типу «в собі». Це схрещування масово почалося в 70–80 роках ХІХ ст., хоча поодинокі випадки ввезення зі Швейцарії тварин рябої масті мали місце і на його початку. Найінтенсивніше цей процес відбувався в бурякосіючих регіонах Полтавської, Київської, Харківської губерній та в західних областях України.

В основному розведенням сименталізованої худоби займалися у великих поміщицьких господарствах.З числа перших заводів симентальської худоби в Україні слід назвати поміщицькі господарства в Ново-Бикові на Чернігівщині у 1815–1828 роках (М. П. Чирвинський, 1885), у Білій Церкві на Київщині у 1860 р. (В. В. Букраба, 1914), на Полтавщині (П. О. Пахомов, 1903), а також на Харківщині (М. І. Ліщинський, 1873). За інформацією Є. Ф. Ліскуна (1910 р.), в 28,9% господарств поміщиків розводили симентальську худобу.

В. В. Букраба зазначає, що в 1871 р. на парувальних пунктах Київської губернії стояли 43 бугаї симентальської породи, 52 швіцької, 12 сірої української, 10 інших порід. Симентальськими бугаями спарували 2136 корів, швіцькими — 1465, сірими українськими — 369.

Симентальська худоба набувала дедалі більшого поширення й визнання завдяки своїй універсальності. Вона мала прекрасні м’ясні, молочні й робочі якості, що завжди особливо цінували селяни. Незважаючи на те, що Україна пережила дві світові війни й одну громадянську, а також розкуркулювання й колективізацію, що змушувало боротися за виживання і вести екстенсивне господарювання, насиченість сименталами в 1974 р. становила вже 37,4%. Ця худоба розводилась у 17 областях України. Симентали традиційно мали порівняно добру племінну базу. Ще в 1987 р. було 22 племінних заводи і 12 племгоспів цієї породи, середня молочна продуктивність корів у яких становила відповідно 4435 і 3538 кг. У багатьох стадах цей показник перевищував 5000 кг.

Завдяки міцності конституції й відносній невибагливості до умов навколишнього середовища симентали найбільш поширені були в зоні бурякосіяння, що поєднується з інтенсивним зерновим господарством. Тобто основним їх кормом були і є жом, гичка, солома.Незважаючи на багату історію, значну чисельність і широкий ареал, симентали в Україні як порода офіційно так і не були апробовані. В Радянському Союзі вони вважались українським зональним типом. Однак слід зауважити, що з цією худобою працювало багато відомих українських учених і виробничників. Тільки в післявоєнні часи в становлення сименталів як породи великий внесок зробили М. Д. Потьомкін, М. А. Кравченко, М. В. Зубець, А. І. Самусенко, В. П. Лукаш, В. П. Буркат, І. М. Клочко, А. Л. Воєдило, І.С. Воленко, М. В. Данилевський, Н. Ф. Супруненко, Г. Й. Косюра та багато інших.

На початку 70-х стало зрозуміло, що симентали за рівнем молочної продуктивності, придатністю до машинного доїння та іншими ознаками перестали задовольняти потреби соціально-економічного розвитку. У зв’язку з цим відбулася їх заміна на більш високопродуктивну й технологічну чорно-рябу породу, з одного боку, а з другого — вони стали чудовою материнською породою при створенні української червоно-рябої молочної породи.

Українським сименталам були притаманні два генетичні пороки: шилозадість (через що, особливо у первісток, важко проходили отелення) і неправильна форма вимені (об’єм передніх чвертей становив усього 30%, а задніх, відповідно, 70%; тобто формула вимені 30/70, тоді як у голштинів вона наближається до 50/50). При чистопородному розведенні виправити їх швидко не можна, тому вирішили зробити це через складне відтворювальне схрещування. На першому етапі планувалося перекрити симентальське маточне поголів’я монбельярдами (французькою породою, спорідненою з сименталами України, але без вищеназваних генетичних вад). На другому етапі симентал-монбельярдські помісі хотіли перекрити червоно-рябим голштином, який, до речі, крім масті на той час нічим не відрізнявся від чорно-рябого голштина і обраний був лише тому, що не «псував сорочку» фінальних гібридів, які планувалося розводити в собі, отримавши на той час бугаїв-плідників з такою ж кровністю й оцінивши їх за якістю нащадків. На жаль, цього так і не сталося, а почалось незаплановане поглинальне схрещування в кращому випадку чорно-рябим голштином, в гіршому — червоно-рябим або сименталами походження різних країн Європи. На початку 90-х у племінній роботі з ВРХ ми поринули в режим генетичного хаосу, при якому відсутні масиви худоби із схожими генетичними ознаками, при цьому майже неможливо виділити корів биковиробничої групи, а тим паче достовірно оцінити їх за якістю нащадків.

Симентали України (за умови правильного вирощування ремонтного молодняка) порівняно крупні. У племінних стадах виділялися тварини двох типів будови тіла: перший — з ухилом до молочно-м’ясного і другий — до м’ясо-молочного.

Молочно-м’ясні тварини дещо високоногі, з добре розвиненими глибокими і пласкуватими грудьми. Холка гостра. Середня частина тулуба пропорційна, з добре вираженим «молочним трикутником». Обмускуленість задовільна, кінцівки міцні й правильно поставлені.

Тварини другого типу теж крупні і пропорційно збудовані. Тулуб дуже глибокий і об’ємний, з округлими й широкими ребрами. Вони приземкуваті, з добре розвиненою мускулатурою. Шкура товста і пухкувата. Найбільш поширена масть —- полово-ряба і полова. Зустрічаються червоно-рябі тварини. Але в усіх голова і низ живота білі. Роги, ратиці, носове дзеркало і язик —- світло-воскового кольору. Голова велика, в лобній частині широка. Шия коротка, м’язиста. Вим’я в українських сименталок округле або чашовидне. З недоліків вимені найбільш поширеними є підтягнутість передніх чвертей і зближеність задніх дійок, слабка підвішувальна зв’язка. Значна частина корів недостатньо пристосована до машинного доїння, передчасно запускаються.

Відтворювальною здатністю ні симентальські матки, ні бугаї не поступаються тваринам інших порід. У літературних джерелах зазначається, що плодючість симентальських корів знижується з підвищенням їхньої продуктивності. Це загальна біологічна особливість, характерна і для тварин інших порід. Бугаї симентальської породи за об’ємом еякуляту, концентрацією сперміїв та їх запліднювальною здатністю теж не поступаються плідникам інших (особливо спеціалізованих молочних) порід, а іноді (без селекції на молочність) і перевершують їх.

Цілеспрямована племінна робота з сименталами в Україні розпочалася значно раніше, ніж з багатьма іншими породами. Це сприяло тому, що в породі виведено чимало цінних ліній. Загалом їх використовувалось, як зазначають М. В. Зубець і В. П. Буркат (1989), близько 80. За даними А. І. Самусенка (1986 р.), у 1965 р. було 37 симентальських ліній. За сучасним розумінням, для прогресивного розвитку породи достатньо 8–12.

Монбельярдська порода

Франція займає перше місце серед країн Євросоюзу з виробництва яловичини. Вона має найбільшу чисельність ВРХ — 20,6 млн. голів. У цій країні тваринництвом займаються у вологих середньовисотних гірських районах — таких як Юра і північне передгір’я Альп. У цих районах сприятливі умови для виробництва молочної продукції, що дає Франції можливість посідати одне з перших місць у світі з виготовлення високоякісних сирів (Грюпер, Конте, Ементаль) і вершкового масла. Найпоширеніша тут молочна порода — монбельярд.

Її вивели шляхом схрещування місцевої червоної ельзаської породи зі швейцарськими сименталами, використовуючи спрямований відбір і добір в умовах покращеної годівлі помісних тварин. Вона належить до юрської гілки ВРХ (веде свій родовід від Bos Frontosus), від яких походить група порід Pie Rouge (червоно-рябі). Офіційно її визнали в 1883 році на Всесвітній сільськогосподарській виставці в Парижі. Тоді ж була розпочата й перша племінна книга цієї породи. Монбельярди поширені в більшості районів Франції. Нині загальна кількість корів становить майже 700 тисяч голів, у 383 тисячах з яких контролюють молочну продуктивність.

Монбельярди дедалі більше поширюються в Європі (Голландія, Чехія, Німеччина, Ірландія), а також і в світі (США, Канада, Латинська Америка), і представлені в усіх кліматичних зонах. Цю породу використовують для розведення —- як у чистоті, так і для схрещування з місцевими породами (в Ізраїлі їх використовують для схрещування з голштинами). Популярність породи пояснюється чудовою здатністю тварин адаптуватися до будь-яких умов, до всіх систем утримання і мати максимальну користь від грубих кормів та наявних на фермі площ.

Порода монбельярд є справжньою альтернативою вузькоспеціалізованим молочним породам. Це міцні, невибагливі тварини. Середні показники продуктивності — 7 697 кг молока за 305 днів із жирністю 3,89% і 3,45% білка. У породи також і чудові м’ясні властивості, які широко визнані професіоналами в галузі кулінарії. Туші з поліпшеними задніми частинами містять ніжне соковите м’ясо червоного кольору, що має найбільший попит у покупців.

Середньодобові прирости молодих бичків становлять 1200–1300 і більше грамів на добу, залежно від кормового раціону. Якість туші (забійний вихід): у корів 52–54%, у бичків 56–58% без надлишку жиру. Жива вага монбельярдських биків коливається в межах 900–1200 кг, дорослих корів — 650–750 кг. Висота биків у холці 144–150 см, корів — 135–140 см.

Монбельярди, як і симентали, — це великі тварини з міцним кістяком і добре розвиненою дихальною, кровоносною, опорно-руховою та іншими системами організму, що забезпечує їм достатньо тривалий строк виробничого використання при різних умовах утримання (за твердженнями французьких фахівців, продуктивний період сягає 10 і більше років).

Корови монбельярдської породи мають широку грудину, пряму і довгу, добре обмускулену спину і задню частину, масивний скелет з міцними суглобами і гарною поставою кінцівок. Масть — від суцільно червоної до червоно-рябої, при цьому ноги і низ живота обов’язково білі. Голова теж біла, допускається наявність червоного кольору навколо очей (окуляри) і на щоках. Для породи притаманна полімастія, вона часто проявляється і в разі схрещування. Досить світле забарвлення ратиць і слизових оболонок.

Вим’я добре прикріплене, ванноподібної форми, високе і широке в задній частині, з добре вираженими зв’язками і венами, дно вимені горизонтальне, розташоване чітко вище стегна, дійки правильної циліндричної форми, середнього розміру, розташовані посередині кожної чверті вимені і дивляться трохи всередину.

Селекціонери Франції багато років працювали над покращенням якості молока монбельярдів, придатністю до дворазового машинного доїння та легкістю перебігу отелення (важкі отелення в них спостерігаються значно рідше, ніж у сименталів). Такі хвороби, як кетоз і зміщення сичуга, теж не притаманні цій худобі, не становлять великих проблем хвороби кінцівок і мастити. Що стосується відтворювальної здатності, то вони не поступаються іншим молочним породам. Середній вік першого розтелення 28–32 місяці при середній тривалості тільності 289 діб і міжотільного періоду 389 діб.

Про високу адаптаційну спроможність тварин монбельярдської породи свідчить їх регулярний експорт у Центральну та Північну Африку, країни Середнього Сходу і Латинської Америки, де вони добре витримують спекотний і посушливий клімат і легко пристосовуються до місцевих умов утримання та годівлі. Також чимало їх експортують у Північну Америку.

В Україну в 1972-1976 роках із Франції завезли 49 биків і 191 телицю монбельярдської породи. Тварин розмістили на племзаводах «Тростянець» Чернігівської та «Старий Коврай» Черкаської областей. Завезені монбельярди легко акліматизувалися, добре використовували пасовища. Живою вагою в усі вікові періоди чистопородні монбельярдські бугайці й телички не поступалися своїм симентальським ровесникам. При дворазовому доїнні монбельярдки під час першої лактації за надоями випереджали первісток-сименталок на 397–894 кг молока, а за кількістю отриманого молочного жиру — на 16–18 кг.

Крім того, вони відзначалися стабільною лактацією, тоді як їхні симентальські аналоги починали помітно зменшувати продуктивність на 5–6-му місяці після розтелення, а деякі самозапускалися.

За результатами статистичних дослідів на племзаводі «Тростянець», інтенсивність молоковіддачі первісток-монбельярдок при 18-літровому добовому надої становила 1,55 кг/хв., з другим розтеленням — 24 кг/добу і 1,83 кг/хв., відповідно. У сименталок інтенсивність доїння в першу лактацію становила 1,31 кг/хв. при надої 14,4 кг, в другу — 1,43 кг/хв. при надої 20 кг на добу.

Використання монбельярдських биків у товарних господарствах Христинівського району показало, що отримані помісні корови першого покоління перевершували сименталок за надоями. Вони краще пристосовані до машинного доїння, їхнє вим’я, в основному, чашовидної форми, середня довжина дійок — 7 см, а діаметр — 2,3 см. Інтенсивність молоковіддачі помісей становила 1,3, а сименталок — 0,97 кг за хвилину.

З огляду на всі перераховані достоїнства тварин монбельярдської породи, на першому етапі їх використовували для поліпшення сименталів і виведення нового внутрішньопородного типу в складі державної програми «Симентал-1». У подальшому монбельярдських биків разом із голштинами використовували під час створення української червоно-рябої молочної породи.

Революційним у плані селекції для монбельярдів Франції став початок 80-х минулого сторіччя. З 1981-го по 2007 рік продуктивність корів цієї породи зросла більше ніж на 40% без зміни жирномолочності (3,86–3,89%) і білковомолочності (3,27–3,42%). За цей час ця порода стала другою за чисельністю у Франції.

Таким чином, характеристики монбельярдської породи свідчать, що вона зараз — одна з найкращих у світі молочно-м’ясних порід (висока молочна продуктивність та якість молока і м’яса, легкість догляду, значна інтенсивність доїння, плодючість і довге продуктивне використання), відповідно, її можна гарантовано використовувати як поліпшувальну породу.

Фахівці, зокрема С. Єфименко і М. Гавриленко, вважають, що найбільш перспективною поліпшувальною породою в плані збереження цінних якостей сименталів могла б стати монбельярдська (бажано на основі дворазового прилиття крові), що дало б можливість підвищити технологічність вимені тварин і завдяки цьому підняти їх продуктивність; крім того, це дало б змогу перейти на дворазове доїння без втрати продуктивності.

comments powered by Disqus

Останні додані

17 лип. 2019 10:45:00

Хибні установки, які можуть стати фатальними для бізнесу

4 лип. 2019 11:20:00

Дефіцит кальцію в корови: підводні камені

8 трав. 2019 12:00:00

Пастеризоване проблемне молоко: небезпечна безпечність

17 квіт. 2019 11:00:00

П’ять рівнів управлінця і лідерство

10 квіт. 2019 12:50:00

Монбельярд

9 квіт. 2019 13:50:00

П’ять ключових факторів успішної команди

28 бер. 2019 15:05:00

Негативне мислення: що варто взяти на замітку

14 бер. 2019 16:10:00

Чотири поради з лікування маститу