Стосунки між виробниками й переробниками молока в нашій країні — це постійні суперечки, іноді на грані конфлікту. Сьогодні ціна не влаштовує перших, а завтра — других. Одні скаржаться на погану якість сировини, інші натякають, що в молокопродуктах молоком тільки пахне. Вихід знайшли на «Племзавод „Стєпной“». Його рецепт дуже простий: переробляти треба самим. Представники журналу "Молоко і ферма" вирушили в Запорізьку область, щоб розпитати керівника господарства Анатолія Анатолійовича Волкова, як йому вдалося зробити те, що не під силу багатьом іншим. 

— Коли і як ви почали займатися молочним скотарством?

— На час розпаду СРСР ми спеціалізувалися на відгодівлі великої рогатої худоби — утримували 12 тис. бичків. У їхньому раціоні обов’язково мають бути жири тваринного походження. Як правило, це м’ясо-кісткове чи рибне борошно або молоко. Тож заради цього ми й тримали 120 корів. М’ясо-кісткове борошно зникло з раціону тоді, коли в Західній Європі худоба почала масово хворіти на коров’ячий сказ. Рибне борошно стало дорогим і не дуже якісним. Тому варіантів залишилося небагато: молоко або його замінник. Ми вирішили збільшувати поголів’я корів. 1993-го року збудували перший комплекс на 200 голів. Телиць і нетелей придбали на Волині. Наступного року збудували ще два комплекси та пологове відділення. Доїли корів по-дідівському — у відра, ні про які охолоджувачі тоді не йшлося. Спочатку все молоко, що отримували, випоювали худобі. Потім зрозуміли, що його вигідніше продавати.

— Що стало поштовхом для подальшого розвитку?

— На початковому етапі допомогла компанія «Лакталіс Україна». До нас приїхали заступник директора миколаївського заводу та їхній ветеринарний лікар. Вони розповіли нам про ази виробництва молока. Завдяки їм ми взяли в оренду два трикубові охолоджувачі для молока, а ще один, на два куби, придбали самі. У кожному корпусі було по охолоджувачу, і якість молока покращилася. Наступним етапом стало будівництво доїльного залу. Спочатку ми познайомилися з представниками компанії Milkline, потім із кількома їхніми залами в роботі. На ті часи (2004-го) наш доїльний зал коштував 1 млн. гривень. Партнери з «Лакталіса» дали нам кредит. Згідно з угодою, ми здавали їм молоко, а вони щомісяця списували нам 50 тис. гривень боргу (влітку, коли молока було більше, списували більше). Так, рік за роком, ми розрахувалися.

Технологій утримання худоби ми навчалися в «Агро-Союзі». Пам’ятаю, як потрапив у їхнє господарство і побачив, що телят тримають надворі, у так званих будиночках. Такі ж дерев’яні будиночки для телят спорудили й ми (купити їх тоді було ніде). Новий спосіб утримання дав кращі результати, ніж ми могли уявити. Загинуло лише одне теля, та й то через нещасний випадок. Тож коли я казав про майже стовідсоткову збереженість молодняка, мені ніхто не вірив. Потім набиралися досвіду за кордоном. Завдяки постійному пошуку кращих рішень і вдосконаленням 2010-го ми доїли вже по 5400 кг молока на корову, а 2011-го подолали семитисячний рубіж.

— Як саме ви цього досягли?

— На той час ми інвестували у покращення утримання й технології чималі кошти. Зокрема, збудували ще один корпус, значною мірою змінили годівлю. Придбали сучасну техніку для заготівлі грубих кормів (завдяки чому влітку 2010-го заготовили якісний силос і сінаж). Закупили обладнання для приготування й роздачі кормосуміші. Тоді ж ми почали застосовувати для годівлі високопродуктивних корів соєвий шрот. Насправді ми зробили головне — правильно нагодували корів. Сухостій розділили на дві технологічні групи — ранній та пізній. Стали більше уваги приділяти новотільним коровам. Усе це разом і дало можливість зробити своєрідний молочний прорив.

— А як ви прийшли до самостійної переробки молока?

— У районному центрі був старий молокозавод. Спочатку ми взяли його в оренду, а потім викупили. Нині на ньому переробляємо тільки наше молоко — 10-11 тонн щодоби. Виготовляємо 12 видів молочної продукції: молоко, ряжанку, кефір, сметану, сир «Лиманський» тощо. Найбільша проблема — реалізація продукції. Ринок нині просто завалений «довгограючими» молочними продуктами, які можна зберігати по півроку. А в нас термін придатності — 5 днів. Так що в супермаркетах нас ніхто не чекає.

— А як удається конкурувати?

— Передовсім завдяки тому, що виробляємо високоякісну продукцію, яка, до того ж, не містить жодних штучних добавок типу барвників чи ароматизаторів. Хоча, з другого боку, високоякісний натуральний продукт на нашому ринку продати складно. Наприклад, щоб зробити кілограм масла, треба 20-21 літр молока. Це означає, що собівартість кінцевого продукту буде понад 100 гривень, а роздрібна ціна наближатиметься до 150. Зрозуміло, що коли ринок заповнений маслом вартістю від 25 гривень, ми свою продукцію не продамо. Тому масло робимо в дуже невеликих кількостях — здебільшого для власних потреб.

— Яка географія реалізації вашої продукції?

— Запорізька область: Енергодар, Мелітополь та інші районні центри. В справу реалізації ми намагаємось особливо не заглиблюватися. Мріємо, що колись віддаватимемо всю продукцію оптом. А поки що роздрібні торгівці купують нашу молочку прямо з заводу.

— Побутує думка, що, мовляв, при малих обсягах займатися переробкою невигідно...

— При виробництві 10 тонн і більше займатися переробкою цілком можна. Якщо менше — не впевнений. У нашому виробничому ланцюжку ціна сировинного молока 4,6 гривні за кілограм — суттєво дорожче, ніж у середньому на ринку.

Ціна сировинного молока у власному ланцюгу виробництва — 4,6 грн./кг, — суттєво дорожче, ніж у середньому на ринку.

— Ви плануєте розширювати обсяги переробки сировиною від інших господарств?

— Потужність заводу становить 40 тонн на добу. Тому такі плани є. Але поки що не буду їх розсекречувати, щоб не зурочити.

— Наскільки важлива співпраця із зовнішніми консультантами в царині молочного скотарства?

— Чого чекають від такої співпраці?

— Які плани з розвитку молочарства мають на поточний рік? 

— Яку ще сільгосппродукцію виробляють, крім молочної?

На ці та інші питання шукайте відповіді у журналі "Молоко і ферма" № 2 (15), квітень 2013