Зі здобуттям незалежності розвиток генетики великої рогатої худоби в Україні набуває хаотичного характеру. Відсутність єдиної національної мети селекційної роботи у молочному скотарстві та плану дій на національному рівні залишили господарства сам на сам із цією проблемою. Ефективніші підприємства шукали відповіді на свої питання і способи їх вирішення за кордоном. Решта, а таких більшість, особливо цим не переймалася. Про зміни, що відбулися за останні десять років, і про перспективи розвитку селекції в молочному скотарстві розповідає виконавчий директор Української голштинської асоціації Ігор Присяжнюк.

— Ігоре Вікторовичу, якою особисто ви пам’ятаєте українську молочну галузь десять років тому?

— Те, з чим довелося мати справу мені, дає підстави говорити, що її взагалі не було. Якраз 10 років тому я почав працювати ветеринарним лікарем на Кіровоградщині у господарстві, що входило до групи компаній «УкрАгроКом». У той час створювались сільськогосподарські підприємства й аграрні холдинги, бралися в оренду цілі господарства з фермами, які більше нагадували придаток й існували як соціальний проект. Збереження ферм було ініціативою самих директорів господарств.

Анатолій Іванович Кузьменко, генеральний директор «УкрАгроКому», у той час не ставив за мету надої чи прибутковість, головне — щоб ферма працювала, а на ній люди, і щоб вона ставала кращою. Мені у підпорядкування дісталось кілька відділків з великою рогатою худобою і один зі свинями з безліччю ветеринарних і кадрових проблем. Молокопровід, установлений ще за радянських часів, був розбитий. Молоко доїли вручну у відра. На одну доярку в нас було 15−20 корів. У 40 років жінки (при всій повазі до них) виглядали на 60. Мені казали, що дояркам треба дякувати лише за те, що вони о 5-й ранку приходять на роботу. Бували пиятики і нецензурна лайка. Хотілося щось змінити, але молодому спеціалісту непросто керувати тими, хто пропрацював на фермі 10−15 років, а то і все життя.

Звісно, були й інші ферми, де ситуація була краща, там працювали ще радянські молокопроводи. В одному господарстві мені довелось побачити непрацюючу, напіврозібрану «карусель» 60-х років із внутрішнім доїнням. В Україні все було, але з розпадом СРСР зруйнувалось. Мабуть, із 1990-го до 2000 року галузь просто доживала. Було кілька підприємств на всю країну, які намагалися розвиватись, але для більшості цей період можна назвати «кам'яним віком». Ось такою пам’ятається мені молочна галузь десять років тому.

― Як мінялася ферма?

― Потихеньку, за підтримки і розуміння керівництва, ми почали нарощувати поголів'я. Потроху повертались до механізації. На всіх наших фермах установили молокопроводи. Однак було багато речей, над якими не задумувались. Наприклад, силос був такий, який вийшов, сіно — яке встигли зібрати.

Саме в цей час директор відвідував інші країни, привозив багато інформації. Ми, фахівці господарства, брали участь у різних навчальних заходах. За Ельманом Оруджовим записували ледь не кожне слово. У нас було велике бажання вчитись і міняти ферму, а керівництво підтримувало наше прагнення. Реконструювали старі приміщення, оновлювали техніку. Пам’ятаю, як почали співпрацювати з генетичною компанією і вчились осіменяти корів не гранулами, а паєтами. Доярок учили доїти по-новому. Потім училися правильно годувати тварин, балансувати раціони. Побудували маленький комбікормовий цех, почали купувати премікси.

Пам’ятаю, як досягли річного надою 6 тис. літрів на корову і певний час тупцювали на місці. Треба було по-іншому управляти процесами на фермі й переходити на тижневий режим роботи. Почали зі свиноферми, згодом у тижневому ритмі запрацювала молочна. Перейшли на одномоментний запуск корів. Найважче було «ламати» менталітет і стереотипи працівників.

Потім на порядку денному стало питання заготівлі якісних грубих кормів. Два роки переконували директора придбати силосний комбайн, але він не погоджувався. Вирішили орендувати техніку, заклали одну силосну яму. Коли Анатолій Іванович побачив результат — швидкість, ефективність і якість, — то вже наступного року ми мали власний комбайн. А потім косарки, прес-підбирачі… Дуже багато коштів вкладалось у кормову базу, зате був і результат: додатково 800 літрів молока на корову, а річний надій сягнув майже 7 000 літрів.

Це був період становлення і зміни ставлення до молочної ферми. На неї вже дивились по-іншому — як на бізнес. Тоді керівництво заговорило про будівництво нового потужного молочного комплексу «Петриківське молоко» і в 2013-му його ввели в експлуатацію. Ми ретельно займались плануванням, вибудовували технологію, об'їздили півсвіту і начебто все було зрозуміло, однак на практиці все виявилось набагато складніше.

— На якому етапі генетика набуває особливого значення?

— Вважаю, що все повинно розвиватись поступово і синхронно. Дуже погано, коли купують якісний генетичний матеріал, а заганяють у прямому сенсі в гній. Потрібно зрозуміти, що корова з високим генетичним потенціалом — це інша корова і потребує іншого підходу. А коли вкладаєш чималі кошти в технологію, то маєш вкладати їх і в генетику. Ці речі тісно пов’язані між собою. Інвестиції повинні окупатись, бо інакше це не бізнес. І ще зауважу: навчання на високій генетиці дорого коштує. Для власників — фінансів, для фахівців — родини і здоров’я, бо на роботі доводиться проводити по 10−12 годин на добу.

— Які основні зміни в плані генетики можна виділити загалом по Україні за 10 років?

— Я б виділив тільки окремі господарства зі своєю власною генетичною історією. Вони поліпшували своїх тварин роками і навіть десятиліттями, вдосконалюючи паралельно технологію вирощування молодняка, годівлю й утримання, що дало дуже хороші результати — надої більше 10 тис. і високий рівень конверсії корму в молоко. До таких господарств можна віднести племзавод «Стєпной» (фото 1) у Запорізькій області. Є й інші приклади. У когось був доступ до коштів, на них будувались потужні підприємства і купувалась худоба за кордоном. У когось вийшло краще, у когось гірше, хтось справився своїми силами, а хтось силами консультантів. Разом із генетикою росли й фахівці. І з кожним роком їх стає в Україні все більше й більше.

Фото 1. ПАТ Племзавод «Стєпной» (с. Заповітне, Кам'янсько-Дніпровський р-н., Запорізька обл.). Тут поліпшували тварин роками і навіть десятиліттями, вдосконалюючи паралельно технологію вирощування молодняка, годівлю й утримання. 

— Якою бачите роль держави?

— Держава взагалі забула про своє тваринництво і не згадує про нього навіть не пам’ятаю з якого року. Колись було по-іншому. Я завжди вклонявся тим людям, які займались генетикою десятиліттями, вивели більше 70 різних порід худоби різних напрямків і типів. Пророблено колосальну роботу, яка, на жаль, незатребувана. Породи неефективні. На той момент держава не дивилась на здобутки інших країн, а намагалася зробити щось своє. В результаті ми нікуди не прийшли. Треба визнати: в Україні не існує української чорно-рябої і червоно-рябої породи. Вона вимерла, хоч би як гірко це звучало.

Ріст генетики почався у 1991 році, коли на український ринок прийшла канадська компанія Simex. Інші генетичні компанії, які представляють різні країни світу в нас, вже 15 років продають якісну сперму чистопородного голштина. І весь цей час українську чорно/червоно-рябу покривали голштином. Оскільки родоначальником нашої чорно- і червоно-рябої є на 50% голштин, то ми вже давно маємо свого голштина. Держава до цього аж ніяк не причетна. Хоча ні, трішки причетна: назвала цей процес голштинізацією, однак визнати голштинізованих корів у 5 поколінні голштинами не хоче.

Уся наша історія свідчить, що політика повного невтручання держави в справи галузі, зокрема й розвиток генетики, точно так само, як і монополія, ні до чого доброго не приводять. Визначати майбутнє, цілі й стратегії розвитку, в якому напрямку рухатись, мають галузеві асоціації, тобто самі виробники, а від держави потрібні сприяння і підтримка.

— Генетичний прогрес в Україні міг би бути швидшим?

— Генетичний прогрес повинен іти в ногу з технологічним. Я вже про це згадував. Завезена худоба часто не витримує в наших умовах. Причин чимало. Перш за все, завозимо не найкращу худобу. Невже європейський фермер продасть найкращих теличок чи нетелей? Ні. Звісно, ми купуємо кращу за нашу генетику, але не ідеальну. А якби привозили ідеальну, то було б іще гірше. Одночасно з генетикою мають удосконалюватись технології та вміння спеціалістів. Не одразу у США почали доїти 10−11 тонн молока на корову. Вони йшли до цього 120 років, а ми всього-на-всього десять. Вони також припускались помилок. Нам треба вчитись у лідерів і розумно переймати кращий світовий досвід.

Ми вже багато перейняли: наприклад, правильне вирощування молодняка, охолодження корів улітку, холодний метод утримання худоби. Вчитись є чому, було б бажання.

— Що вас привело в Українську голштинську асоціацію?

— Асоціацію засновано в 2012 році, а мене запросили на роботу сюди у 2014-му, коли я вже не практикував як ветеринар. То був період, коли я шукав себе.

— Чому взялися за цей напрямок?

— Це було щось нове і цікаве. Я б сказав, навіть виклик самому собі. Працюючи ветеринаром, я чув, що певні генетичні особливості будови тіла можуть призводити до певних захворювань і проблем у корів. Однак це питання практично ніде не висвітлюється. Проблеми генетики взагалі не порушувались, а треба було б. Селекційна робота повинна вестись на національному рівні. Коли держава перестала керувати цим напрямком, виробники купували спермопродукцію, запліднювали і перезапліднювали на свій розсуд, не розуміючи, що потрібно і до чого це призведе. У власників, які часто далекі від сільськогосподарського виробництва і тваринництва, один критерій у прийнятті рішень щодо вибору і придбання спермопродукції — ціна! Розвиток потрібних генетичних ознак у худоби повинен стати постійною і єдиною метою для всіх.

— Яка мета в Української голштинської асоціації?

— Мати свого українського голштина. Це всесвітньо визнана молочна порода, яка має максимальну продуктивність і високу ефективність годівлі, тобто конверсії корму в молоко. У кожній країні порода має свої стандарти. Наш голштин теж повинен мати свої параметри. У нас кожне господарство робить свого голштина. Сьогодні купує американську генетику, завтра європейську, а післязавтра грошей бракуватиме — купить будь-що, аби дешевше. Звісно, я перебільшую, але загалом якось так це й відбувається.

Якщо запитати власника української ферми, чого він хоче від генетики, він відповість: молока. Більше нічого, тому що немає розуміння, для чого і як правильно підбирати генетичний матеріал. Генетика — це як пластилін, а генетики — це скульптори, які ліплять породу. Вони добирають лінії биків, що допоможуть отримати ознаки, вдосконалення яких приведе нас до 10−12 тонн молока на корову за рік. Але спочатку потрібно зрозуміти, чого ми хочемо, а тоді давати завдання генетикам, і результат ми побачимо не завтра, а через 10−15 років.

— Голштинська асоціація бере на себе роботу замовника чи скульптора?

— Замовника. Тобто ми плануємо формувати запит на певні ознаки генетичним компаніям. Зрозуміло, що допоки в Україні середній річний надій не становитиме 7−8 тис. літрів на корову, така ознака, як молочна продуктивність, буде пріоритетною. Асоціація формуватиме загальне бачення породи, але в національному масштабі. Зараз ми не можемо цього зробити, бо не маємо доступу до господарств, аби провести лінійну оцінку худоби і робити щомісячне дослідження молока від кожної дійної корови. Іншими словами, нам треба обстежити корів, щоб визначити генетичні недоліки. В українських господарствах існує проблема з будовою вимені. Можливо, це і є тих 1,5 тонни молока, які ми недоотримуємо. У наших корів погана прикріплювальна зв’язка вимені, короткі дійки, а іноді задовгі. Нам треба обстежити принаймні якусь частину поголів'я, якого не так багато — 400 тисяч, не враховуючи поголів'я у приватному секторі. Нині в господарствах, які справді хочуть брати в цьому участь, нараховується близько 100 тисяч корів. Для оцінки вистачить 20−30%, тоді ми зможемо сформувати загальну проблематику країни в генетичному плані.

— Яка наступна процедура?

— Тоді слід провести загальні збори членів асоціації і визначитися, що нам потрібно. Для прикладу, члени Американської голштинської асоціації (я їх вважаю законодавцями генетичної моди) збираються, визначаються і дають завдання університетам. Півтора року тому вони сформулювали запит до вчених: можна годувати менше, а доїти так само, а то й більше? Вчені дослідили питання і дали відповідь: треба зменшити вагу тварини, це не вплине на продуктивність, але тварина споживатиме менше корму (якщо пояснити простими словами, бо генетичними термінами звучить складніше). Як наслідок, у світовому рейтингу високі бугаї-плідники опустились, а нижчі бугаї піднялись на вищі позиції. Одна асоціація зробила світовий переворот, науково довівши, що корові не потрібні 1,90 м росту. Звісно, європейці з того посміялися, адже в них тварини нижчі. Цей приклад я навів не заради жарту, а щоб показати, як працюють генетичні асоціації в світі. Причому в кожній країні своє бачення ідеального голштина. В Канаді, приміром, голштини виставкового типу. Корови високі, гарні, мають чітко виражені молочні форми. США пішли індустріальним шляхом. Їм аби менше годувати і мати більше молока. Європа зосередилась на довголітті й довічній продуктивності тварин.

— Яка корова потрібна Україні?

— Складне питання, але відповідь на нього треба знайти. Наприклад, у США молочні комплекси будують і комплектують худобою залежно від потреб молокопереробного заводу. Якщо виробляється продукція з незбираного молока, то ферма буде з голштинами. Якщо тверді сири, то це буде джерсей. А чого хочемо ми: племінне стадо чи просто доїти багато молока? Через кроси порід можна отримати більшу продуктивність. Однак кроси, як товар, не потрібні на світовому ринку. Зараз Україна географічно міститься між розвинутим тваринництвом Європи і початком розвитку галузі в Азії. Нам треба вибирати свій шлях: торгувати молочною продукцією чи, може, торгувати худобою? Ми ж позиціонуємо себе як експортоорієнтована аграрна країна.

— Голштинська асоціація може вплинути на цей вибір?

— В якому напрямку рухатись, можуть вирішити лише загальні збори асоціації (тваринники, власники тварин, товаровиробники). Разом із тим ми розуміємо, що інколи виробникові важко сформулювати, що потрібно. Зі свого боку асоціація має запропонувати своїм членам кілька стежин, якими можемо йти, щоб розвиватися й заробляти гроші. Повторюсь: ми знаходимось між Європою і Азією. Ми вчились у Європи, Азія вчиться у нас. Ми купували тварин у Європі, тепер Азія купує їх у нас. В Європі продаж племінної худоби — це окремий бізнес. Чому це не може стати бізнесом для нас?

— Зараз асоціація може запропонувати напрямки розвитку?

— Напрацювання вже є, і ми можемо допомогти власникам зробити вибір. А ще ми намагаємось довести, що генетика — це такий само важливий інструмент впливу на ефективність і собівартість молока, як технологія і ветеринарія. І правильне ведення селекційно-генетичної роботи в господарстві також надзвичайно важливе. Чому в це поки що не всі вірять? Бо гроші треба вкладати зараз, а результат приходить через роки. Щоб корови в стаді мали хороше вим’я, потрібно близько десятка років. Приміром, обираємо п’ять основних ознак і бугаїв, щоб не було імбридингу. Щоразу запліднюємо корів іншим бичком і через десять років отримаємо 70−80% того ідеалу, який запланували. Все й одразу змінити не вийде. Не можна покращувати тварин одразу за всіма ознаками.

— Які послуги асоціація надає своїм членам окрім вирішення тих великих стратегічних завдань, про які ви вже розповіли?

— Проводимо в господарствах лінійну оцінку корів, визначаємо генетичні вади у стаді, радимо, як їх виправити.

Взялись за навчання фахівців. У грудні минулого року в Черкасах на базі НВО «Прогрес» провели чотириденні курси підвищення кваліфікації техніків штучного запліднення. Це був перший досвід для асоціації. Після цих курсів стало зрозуміло, що часто проблема з відтворенням криється у неправильній підготовці корови до запліднення. Тоді народилася ідея створити постійно діючу школу з відтворення ВРХ, де всі охочі зможуть освіжити знання з анатомії корови, дізнатись про сучасні підходи до вирішення ветеринарних проблем і проблем запліднення. Плануємо включити вивчення програмного забезпечення, питання підвищення мотивації персоналу. Чи є сенс говорити про генетичний прогрес і якісний генетичний матеріал, якщо не вміємо запліднювати? Це те ж саме, що купувати спермопродукцію топових биків і просто викидати її у смітник. Так поводитися з генетикою не можна.

Чим якісніша спермопродукція і топовіший бугай, тим дорожче коштує спермодоза. На жаль, не всі розуміють її потенціал і звертають увагу лише на ціну. В ідеалі господарство на одне плідне осіменіння повинно витрачати дві спермодози, а через невміння персоналу використовують 4−5, що обходиться дорого. Директор бачить лише рахунок, тому вимагає наступного разу купувати дешевшу спермопродукцію. Нам є над чим у цьому плані працювати.

— З якою метою Українська голштинська асоціація започаткувала парад голштинів?

— Це велика перемога для нас, а мета — побачити щасливі очі директорів підприємств, їх власників, обслуговуючого персоналу. Вони радіють, адже бачать своїх корів по-іншому. Є чимало господарств, яким є що показати і чим пишатися (фото 2). Звісно, це дає лише моральне задоволення і насолоду, бо фінансово це затратно. Однак дуже важливо показати людям, що їхня нелегка праця не даремна.

Фото 2. Парад голштинів у СТОВ «Ломовате» (с. Сагунівка, Черкаська обл.). Корови другої половини першої лактації. 

— Як генетичні компанії ставляться до створення асоціації? Бачать у ній перешкоду чи конкурента?

— Перешкоду і конкурента — ні, а позитив — так, бо самі беруть у цьому участь. Вони є засновниками, співвласниками і водночас членами асоціації.

— Що побажаєте аграріям?

— Побажання одне, навіть більше прохання до всіх учасників ринку: давайте будемо більш відкритими. І коли ми об'єднаємося спільною метою, галузь швидше розвиватиметься. Наша спільна мета — більше якісних, високогенетичних тварин. Чим більше їх буде, тим більше буде роботи на молочній фермі, більше вироблятиметься і продаватиметься молочної продукції, більшим буде і фінансове задоволення. Щоб аграрій розвивався, мають бути зацікавлені всі, бо він дає робочі місця виробникам техніки і обладнання, насіння і мінеральних добрив, переробникам, навчальним закладам і дослідним установам. Нам потрібно навчитись розуміти й підтримувати одне одного і рухатись в одному напрямку.

Журнал «Молоко і ферма» № 1 (38), лютий 2017