Зазвичай на слуху історії успіху великих молочних підприємств із сотнями корів і значними обіговими коштами. У них більше можливостей будувати або масштабно реконструювати корівники й молочні блоки, купувати кормозбиральну техніку, автоматизоване обладнання і програмне забезпечення. Невиправдано поза увагою залишаються невеликі виробники. Як живеться і працюється тим, хто починає молочний бізнес з нуля, точніше — з однієї корови? Що для них означає наростити дійне стадо до сотні голів і отримувати від корови близько 30 кг молока на день? Про що мріють і чим пишаються? Наша співрозмовниця — Світлана Вахнюк, заступник керівника з тваринництва фермерського господарства «Сергій-С», що в селі Бистрик Бердичівського району на Житомирщині. Молочна ферма господарства — це три переобладнані старі корівники з прилеглою територією і доїльний блок з установкою «ялинка» 2×6. Зовні — більш ніж скромно, проте всередині все дихає охайністю, свіжістю і людським теплом, більше того — відчувається домашній затишок і родинна атмосфера.

— Світлано Юріївно, чи думали колись, що доведеться займатися тваринництвом?

— Чесно кажучи, ні. Так склалось. Рішення жити в селі ми з чоловіком прийняли трохи більше 10 років тому, коли в нас було двоє маленьких дітей. А вже якщо жити в селі, то все має бути максимально домашнє. Завели корову, потім дві, а коли стало п’ять, купили перший доїльний апарат від ДеЛаваль. До речі, з того часу з цією компанією і співпрацюємо.

Був період, коли вдома переробляла молоко на кисломолочний сир і сметану.

У 2013-му на місцевій фермі звільнились приміщення, тому що попередній власник згорнув виробництво. Ми їх викупили як майнові паї і почали масштабніше займатись тваринництвом — але не молочним, а відгодівлею. Діяла обласна програма підтримки тваринництва, і в її рамках ми отримали 24 нетелі поліської м’ясної породи. Тоді ми вважали, що м’ясний напрямок простіший: телята на підсосі, менше роботи. Як виявилось, рентабельність дуже мала. Тому поступово нарощували молочне поголів'я і зменшували кількість м’ясного. Зараз у нас 400 голів великої рогатої худоби: 160 корів, а також ремонтний молодняк і бички на відгодівлі.

З самого початку про молоко навіть не думали, бо не були впевнені, що знайдемо доярок. У нас своя специфіка: село приміське, і багато людей працюють поруч у місті. Щоб людина залишилась на фермі, її треба чимось «прив'язати». Ми знайшли спосіб. По-перше, зарплата має бути така, щоб було цікаво працювати. Крім того, розробили систему бонусів, надаємо допомогу у веденні домашнього господарства, дбаємо про дозвілля — одним словом, робимо все, що в наших силах.

Зараз у нас повний штат, молоді люди, практично всі місцеві.

— Кадрове питання гостро не стоїть?

— На щастя, у нас є кістяк, на який можемо розраховувати. Наші співробітники, так само, як і ми, переймаються проблемами ферми, хочуть змін на краще, навіть надихають нас і підштовхують до рішучіших кроків. І не завжди це вузькі фахівці. Наприклад, Роман Миколайович Марчук, колишній військовий, знайшов себе на фермі. Успішно керує виробництвом. Військовий вишкіл дається взнаки: на фермі в нього порядок і дисципліна.

Люди розуміють: якщо постаратись, то гроші можна заробити й тут, і не обов’язково все кидати і їхати за кордон. Ми дуже дорожимо нашим колективом.

— Займаєтесь виключно молоком?

— Ні, не тільки. Маємо рослинництво, обробляємо 1000 га землі. Починали і до цього часу працюємо з батьками — родинний бізнес. На сьогодні основний напрямок усе-таки рослинництво. Всі сили спрямовувались на нього, купувалась необхідна техніка. Тваринництво залишалось на другому плані, але зараз і цей напрям підтягли. Більше року працює доїльна зала — «ялинка» 2×6. Придбали кормозмішувач, хоч і не новий, працює і ми задоволені. Навели лад у годівлі, відбалансували раціони, маємо хороший надій і прирости. Цікаво працювати, коли є результат.

Жоден із членів родини не є зоотехніком чи ветеринаром. Батько і чоловік — агрономи, я за освітою вихователька дошкільного навчального закладу. Але нам подобається те, що ми робимо. Ми любимо свою справу, а вести її допомагають фахівці компаній, з якими співпрацюємо.

Наприклад, дуже відчутною є допомога в годівлі. Зразки кормів надсилаються в лабораторію на дослідження, відповідно до показників поживності (не якихось середніх, а конкретно наших) розробляються раціони. Ми, зі свого боку, намагаємось максимально дотримуватись рекомендацій, і ті показники, які нам обіцяють, маємо. Коли тільки перейшли в ці приміщення, то надій на корову був 16 кг, потім піднялись до 18 кг. Консультант із годівлі, оцінивши нашу кормову базу й потенціал корів, сказав, що можемо доїти 25 кг. Так і вийшло. Наступний щабель — 30 кг.

Також бачимо великий плюс у плані здоров’я. Ми одразу наголошували, що для нас важливо мати таку продуктивність, щоб зберегти здоров’я і довголіття, а не за два роки вижати з корови все. Зараз для нас дуже важлива генетика.

— Де купували худобу?

— Частину корів купували в населення телятами. Випоювали їх, ростили і чекали, доки розтеляться й даватимуть молоко. Згодом з’явилась можливість придбати нетелей з хорошою генетикою. Багато де їздили і збирали тварин по різних підприємствах. Найкращих нетелей купили в одному з господарств Брусилівського району Житомирської області. Забрали практично останнє. Худоба була хоч і занедбана (тваринництво там згортали, а тварин збували), але генетика гарна і з високим потенціалом. Ми і зараз намагаємось тих корів максимально зберегти, щоб отримати від них потомство, бо виробничі показники чудові. Інша худоба, яку купували навіть на племпідприємствах, у цьому відношенні була набагато слабша.

Довелось «погратись» із тваринами, адже частина була хвора, лікували, виходжували, а в нас навіть ветеринара не було — викликали в міру потреби. Це вже тепер у нас працює ветлікар на постійній основі, а перші два роки ми нічого собі дозволити не могли, бо всі кошти йшли на закупівлю нетелей.

— Усе ще купуєте?

— Наразі ні. Працюємо з тим стадом, яке маємо.

— Який генетичний матеріал використовуєте?

— Працюємо з кількома генетичними компаніями паралельно. Покриваємо худобу голштинами німецької, американської та канадської селекції. Думаємо про використання сексованої сперми. Стримує нижчий процент запліднюваності порівняно з традиційною.

Що стосується штучного запліднення, то осіменяємо корів за ознаками природної охоти і за схемами синхронізації. Знову ж таки, тісно співпрацюємо з технічними консультантами. Раз на два місяці на ферму приїздить фахівець, оглядає корів, проводить УЗ-діагностику, призначає лікування, якщо потрібно. Уявіть, у 28 днів можна встановити тільність, побачити двійнят. Останнім часом дуже підтягнулись у плані відтворення.

— Як зважились на доїльну залу, адже то великі інвестиції?

— Молочний блок — наша гордість. Працює вже півтора року.

Коли ми прийшли сюди, система утримання була прив’язна, але ми мріяли про безприв’язь і доїльну залу. Були побоювання, що не зможемо кожну корову контролювати, стежити за станом здоров’я. Усе ж бажання виявилось набагато сильнішим.

Ми взяли найпростіший варіант, без автоматизованої програми обліку й управління стадом. У нас така кількість корів і такі обсяги виробництва, що можна обійтись без неї. Я, як власник, знаю кожну корову і чим вона дихає: кличка, чим хворіла, що з нею траплялось, скільки дає молока, коли телилась. До того ж не плануємо надто розширюватись — максимум 250 голів дійного стада.

Усе, що необхідно для належного доїння, підтримання здоров’я вимені та якості молока, є. На обладнанні встановлено систему дуовак — подвійний вакуум. Доки у корови немає максимальної молоковіддачі, рівень вакууму низький і просто масажується вим’я. Вакуум посилюється в міру того, як збільшується потік молока. Спеціальні помаранчеві поплавки сигналізують про це. Коли рівень високий, поплавок піднімається, а зменшується — опускається. Опущений поплавок каже доярці, що корова видоєна і можна переходити до іншої.

В ямі працюють два оператори. Один обслуговує перших три місця, другий — три других. Вони працюють на обидві сторони.

— Чи важко давався перехід до безприв’язного утримання і доїння в залі?

— Наскільки значними були інвестиції в реконструкцію корівників під безприв’язь?

— Які корми власного виробництва, а які купують?

— Чи планують власну переробку?

— Якою бачать ферму в майбутньому?

Відповіді на ці та інші питання читайте в журналі «Молоко і ферма» № 4 (47), серпень 2018.