— Де ви були вранці 24 лютого?

— Як і більшість українців уранці 24 лютого я була вдома у Харкові. Мій чоловік перебував на фермі у Хотомлі. Цього дня я мала змінити його там. Зі мною також мали поїхати наші шеф-кухар та економіст. Прокинулася від звуків вибухів. Першою моєю думкою було — грім. Але за кілька хвилин я зрозуміла, що справа не в погоді. Виглянувши у вікно, я побачила, як над містом у кількох місцях піднімаються стовпи диму. У соціальних мережах прочитала про вторгнення Росії до України.

— Що ви відчували того ранку?

— Було відчуття повної неймовірності того, що відбувається. Я чула про те, що росіяни стягують війська до кордону з Україною, але на той момент не могла припустити, що справа дійде до повномасштабної війни. Мабуть дарма. Я чула про необхідність зібрати «тривожну валізу», але, зізнаюся, скептично поставилася до цього.

— Коли перший шок пройшов, вам вдалося зв’язатися з чоловіком?

— Так, нам вдалося поговорити. Наша ферма знаходиться за 30 кілометрів від Вовчанська, тому він усе знав і чув. Ми негайно змінили плани: до прояснення ситуації він вирішив залишитися на фермі, а я — вдома у Харкові.

Ферму вирішили не кидати

— Як розгорталися події перших годин у Хотомлі та на фермі зокрема?

— Ферму вирішили не кидати. Не хотілося сіяти паніку серед співробітників та місцевих мешканців. Саме на 24 лютого у нас було заплановано відвантаження молока. Напередодні ввечері приїхала фура і вранці вона мала стати під завантаження. Але о 08:00 водієві зателефонував начальник та наказав без молока повертатися на базу до обласного центру. Він розвернувся й поїхав. І перед нами постала перша проблема: що робити з двома повними сховищами молока на 10 та 5 тонн. При цьому на носі була обідня та вечірня дійки. Порадившись із чоловіком, ми вирішили роздавати молоко місцевим мешканцям — хто скільки візьме. Але люди були налякані, і ніхто не хотів нас навіть слухати. Згодом хотомляни все-таки відгукнулися і стали потроху розбирати молоко. Врятувати вдалося лише малу частину. Решту — довелося утилізувати.

— Ви так само залишалися у Харкові чи намагалися виїхати з міста?

— Я залишалася у Харкові. Мені здавалося, там безпечніше. До того ж, буквально другого чи третього дня трасу на виїзді з Харкова у напрямку Вовчанська перекрили. Як пізніше з’ясувалося, це було пов’язано з тим, що точилися активні бої в районі Шестаково. Ще за кілька днів через підрив чи обстріл пошкодили міст у Старому Салтові, автомобілем ним проїхати було неможливо. Поки стабільно працював мобільний зв’язок, усі оперативні питання щодо роботи ферми ми вирішували із чоловіком по телефону.

Військовий хліб

— Як у перші дні повномасштабної війни були справи із постачанням? Мешканцям села щось привозили?

— Якийсь запас продуктів у всіх був. А ось із хлібом виникла напружена ситуація. До повномасштабного вторгнення його регулярно привозили з Харкова, але за обставин, що склалися, це стало неможливим. Усі розуміли — без хліба буде тяжко. Але ні дріжджів, ні муки в достатній кількості на фермі не було. Сусід-фермер запустив стареньку крупорушку. З її допомогою перемелювали пшеницю і отримували бодай якесь борошно. Тривало це недовго — незабаром крупорушка благополучно зламалася. Натомість ми почали використовувати комбікормову установку, на якій у мирний час перемелювали кукурудзу та ячмінь для наших корів. Спробували — працює. Наші співробітниці просіювали отриману крупу — дрібну фракцію віддавали на випічку хліба, а велику — на корм тваринам. У результаті у нас виходив такий собі класичний військовий хліб, а його постійна наявність дуже допомагала і допомагає людям триматися. Згодом дорогу з Харкова у напрямку Старого Салтова відкрили і в селище в об'їзд почали привозити фабричний хліб.

— У Хотомлю, яка через підірваний міст опинилася і досі залишається фактично відрізаною від постачання, щось доходило?

— Так, але насилу. Якось мені вдалося передати необхідні ветеринарні препарати та ліки на ферму. Тоді дуже поміг батько. Незважаючи на поважний вік — 75 років, він під обстрілами перетнув частину Харкова, зустрівся з водіями хлібозаводу і передав їм посилку, а ті доставили її зі своїм вантажем у Старий Салтов. Це було у березні. На той момент міст у селищі зруйнували повністю і пішки ним пройти було неможливо. Тому перевозили ліки на саночках по льоду.

Ферма допомагає людям вижити

— Скільки людей вирішили залишитися на фермі?

— Це дуже складне питання. До початку повномасштабного вторгнення на фермі працювало близько 40 осіб. Зараз — 15. Себе я не рахую, тому що фізично не можу потрапити на робоче місце. Я дуже вдячна всім співробітникам, які лишилися. Я знаю, вони сподіваються, що ферма допоможе їм вижити. Тому разом продовжуємо займатись випічкою. Робимо це не заради грошей, як ви розумієте, а щоб кожен співробітник міг принести додому свіжий хліб, молоко, сир. Або поділитися продуктами із сусідами. Багато мешканців села виїхали. Але багато хто і залишився. Здебільшого це пенсіонери. Їх треба підтримувати.

— Наскільки важко у військових умовах утримувати ферму?

— Дуже важко, але ми не можемо закрити підприємство, це не цех із виробництва стільців. Корови живі. Вони щодня їдять, даруйте, ходять у туалет, і дають молоко. Це природні процеси. Зараз на наших тварин боляче дивитись. Їжі мало, корови стали давати вдвічі менше молока — близько 10 літрів на добу. У нормальних умовах надій становив близько 26 літрів. Але від них зараз ніхто більшого не вимагає. При цьому за ними треба доглядати. Корів треба доїти, годувати, напувати, дбати про них. Їм також страшно, вони хворіють. З лютого ми не можемо закупити шрот (концентрований корм. — Ред.). Також недоступними для нас залишаються крейда, сіль та сода, які обов’язково мають бути в раціоні тварин. Зараз до нас не може приїхати жодна машина — всі дороги заблоковані. Раніше був міст у селі Рубіжне, ним вдавалося якось пересуватися. Більше його немає, зруйновано. Міст у Печенігах теж. Куп’янський напрямок заблокований. Ми ніби на острові.

— Що робите з надоєним молоком?

— Близько 300 літрів безкоштовно роздаємо малозабезпеченим мешканцям села — багатодітні діти, самотні та люди похилого віку. На початку ми зрозуміли, що якщо роздавати все молоко, то у нас ніхто нічого не купує. У такому разі ми не могли платити зарплату працівникам ферми. Тому обмежили безкоштовну роздачу до 300 літрів, а решту молока реалізуємо. Ціна, звичайно, символічна, але хоч якийсь прибуток має бути.

— Наскільки відомо, у населених пунктах, які розташовані за Старим Салтовом, немає електрики. Як ви справляєтеся із цією проблемою?

— Електрики немає й досі. Виживаємо за допомогою дизельного генератора. Він досить сильний. Під час ранкового та вечірнього доїння вмикаємо його, у цей же час наші співробітниці випікають хліб, роблять сир, а місцеві жителі заряджають мобільні телефони. Також за допомогою генератора живимо охолоджувальні ємності, до нього ж підключені напувалки для тварин та холодильники. Пальне купуємо у населення, місцеві жителі нам самі його іноді пропонують. Не можу сказати, що це паливо потрібної якості, але в ситуації, що склалася, вибирати не доводиться.

— Чи плануєте заготовляти корми для тварин? Чи зараз це фізично неможливо?

— У ситуації, що склалася, «планувати» — страшне слово. Усі ми живемо одним днем. Невідомо, що на нас чекає завтра. Близько 300 тонн сіна практично під обстрілами нам вдалося заготовити. Силос залишився з минулого року. Але цього катастрофічно мало. У мирний час на корми ми заготовляли сінаж (трава, пров’ялена до вологості 50% і законсервована в герметичних ємностях. — Ред.). На жаль, цей вид корму для нас цього року недоступна розкіш. Вантажні машини, які ми наймали, всі конфісковані. Насувається катастрофа. Зараз наші корівки їдять силос, який ми заготовили минулого літа. Його вистачить до жовтня. Заготівля нової партії силосу під великим питанням. У нас 600 корів… Що буде з ними? Нам загрожує те, що ми не зможемо їх прогодувати. Вони можуть загинути в корівниках. Хотомля — маленьке село, поруч — велике водоймище. Мені не хочеться про це думати, але може статися екологічна катастрофа.

Усі дуже чекають на ЗСУ

— Селищу Старий Салтів дуже дісталося — там багато руйнувань через ворожі обстріли. Чи були прильоти в Хотомлю?

— Так, наскільки мені відомо, Старий Салтів значною мірою зруйнований, він перебуває під контролем наших військових і його постійно обстрілюють окупанти. Хотомля тимчасово окупована, тому прильотів дуже мало, на щастя. Дуже багато вибухів у населених пунктах, що розташовані по периметру Хотомлі. Все це дуже добре чутно, нерідко помітні стовпи диму від пожеж.

— Які настрої панують серед мешканців села?

— Настрої повністю відповідають загальному становищу в нашій країні. Людям тяжко. Сильно дається взнаки постійна відсутність електрики та мобільного зв’язку. Туди телефонувати неможливо. Можна лише прийняти дзвінок звідти. Ми домовляємось про сеанси зв’язку. Для цього людям доводиться шукати місце, де телефон «ловить», іноді треба виходити за село. Там діють правила класичні для окупованої території. Я вважаю, що не зовсім коректно розповідати все, аби не підставити тих, хто там залишається. Я не хотіла б нашкодити. Там свободою і не пахне, як ви розумієте. Водночас у селі ніхто не чекає на «русский мир». Усі дуже хочуть, щоб прийшли ЗСУ та звільнили їх від окупантів. І Хотомлю, і Вовчанськ — усі наші населені пункти.

newsroom.kh.ua