Нині при згадці про Донецьку область виникають тривожні відчуття. Те ж саме було й з нами, коли вирушили в десятигодинну подорож до ТОВ «Нова Нива», що в с. Новокраснівка Нікольського району. Тривогу переборювала цікавість: нещодавно в господарстві запустили дві станції добровільного доїння виробництва ДеЛаваль, і, звісно, нам хотілося побачити все на власні очі. «Нова Нива» — третя діюча молочна ферма в Україні, яка використовує роботів-доярів. Чесно кажучи, ми не уявляли, як працює господарство, яке розміщується за 50 км від зони воєнних дій та ще й вкладає чималі кошти у виробництво. Чим ближче під'їжджали до пункту призначення, тим більше дивувалися: жодного необробленого клаптика землі, акуратно зібрані поля чергуються з ланами соняшнику й кукурудзи, що поспівають. А після відвідин ферми завершальним позитивним акордом стала відверта і щира розмова з власниками «Нової Ниви» — Леонідом Миколайовичем Мінаєвим, аграрієм із 60-літнім стажем, та його донькою Тетяною Леонідівною. Ми ще раз переконалися у трудолюбстві і стресостійкості українського аграрія, на якому тримається не тільки село, а й країна.

МІФ: Леоніде Миколайовичу, ви мали справу з тваринництвом ще в радянську добу, не відмовились від молочної справи і в час незалежності України. Що найбільше пригадується?

Леонід Миколайович: Згадати справді є що. При Радянському Союзі аграрії керувалися словом «треба». На вересневому пленумі ЦК КПРС було прийнято програму розвитку сільського господарства, одним із пунктів якої була спеціалізація сільськогосподарського виробництва. Її активно втілювали в життя. У сімдесятих роках районне керівництво роздало аграріям завдання. Ось у цьому селі повинен бути молочний комплекс, в сусідніх нетельний, відгодівельник і свинокомплекс. Тоді й відбулось моє знайомство з промисловим тваринництвом, яке впроваджувалось за вказівкою зверху.

У грудні 1983 року мене призначили керівником підприємства сюди, в Новокраснівку. Колгосп був бідний, мав більше 2 млн. карбованців боргу, корів майже нічим годувати. Довелося їхати по сусідах. Один дав буряків, інший — силос і сінаж. Так і перезимували. За спеціальністю я агроном, тому одразу зайнявся питанням кормовиробництва.

До невдач додався спалах туберкульозу. В 1984 році все поголів'я вивезли на м’ясокомбінат. Потрібно було завозити нове. Автомобіля не було, взяв старенький фургончик в одного інженера і їздив по всій області, щоб придбати телят. Розжилися до 2 700 голів ВРХ, яких тримали в п’ятьох корівниках.

У 1988-му ветлікарі беруть проби на туберкульоз і в 365 голів знову позитивна реакція. В управлінні сільського господарства дали команду сортувати молоко. Вищий ґатунок ми здавали по 30 коп. за літр, а несортове мусили б здавати по 20 коп. Оскільки компенсувати збитки було нікому, я прийняв рішення здати всіх хворих тварин на м’ясокомбінат. А тоді діяло положення, згідно з яким за м’ясо, продане в більшій за попередні три роки кількості, платили у півтора разу більше. Звичайна ціна — 1,60 крб./кг, а нам мали б заплатити по 2,40 крб. На той час то були великі гроші. Районне начальство запротестувало: хто виконуватиме план з виробництва молока? Ухвалили рішення перевірити корів повторно. Цього разу лише у 5 корів була позитивна реакція. Повезли їх на бійню, провели ретельніші дослідження, туберкульозу так і не виявили. З тих пір цієї хвороби в господарстві не було.

Знаєте, коли я тільки прийшов працювати в це господарство, тут корів тримали безприв’язно. Корм подавали стаціонарними транспортерами. Тварини перечіплювались, пошкоджували кінцівки, доводилось їх вибраковувати. Корові потрібен комфорт і вільний доступ до корму. Тому ми все переробили, перевели тварин на прив’язне утримання. Освоїлись, почали доїти молоко, потроху ставали на ноги.

А потім Союз розпався і прийшла свобода. А з нею представники різних компаній з новаторськими рішеннями, українські та іноземні інвестори. Тоді й познайомився з фахівцями компанії ДеЛаваль, які запросили мене та ще кількох чоловік у Швецію на семінар. На одній лекції нам розповіли про розробку робота-дояра. Ідея роботизованого доїння ще тоді справила на мене глибоке враження і захотілось мати такого «працівника» в себе на фермі. Але повернувся додому, з’явились інші проблеми, поринув у справи.

МІФ: Ви згадали про інвесторів. Були охочі разом з вами розвивати сільськогосподарське виробництво?

Л. М.: Звісно, були. Пригадую, як у 1993-му році в наш район приїхав один інвестор з Німеччини. Запросив у гості сімох голів КСП, у тому числі й мене. Узяв наші річні звіти і, коли знову приїхав в Україну, сказав, що готовий працювати тільки з нашим господарством. Почалися перемовини, розробили договір, статут спільного підприємства… Але вони не підтримували наші соціальні проекти: мовляв, газифікація села, допомога школі, дитячому садочку тощо — то справа держави, а не бізнесу. Ми стояли на своєму, адже в селі живуть наші співробітники, в школі навчаються їхні діти, ми маємо підтримувати громаду. Інвестор поставив на паузу, а згодом з’ясувалося, що на співпрацю погодилося інше господарство, яке в результаті занехаяли.

МІФ: Леоніде Миколайовичу, спочатку ви відійшли від безприв’язної системи утримання корів, а потім до неї повернулись. Коли й чому?

Л. М.: Мене завжди цікавили технологічні новинки і ще в радянські часи мені доручали випробувати то одну, то іншу технологію. За допитливість навіть називали «академіком». Все нове, що можемо собі дозволити, запроваджуємо в господарстві.

У 2002-му довелось побувати в Білорусії, відвідали два прогресивні молочні комплекси. Там побачили, як працює доїльна зала. Після поїздки вирішили й собі придбати. Навесні 2002-го власними силами розпочали будівництво доїльного блоку з залою типу «ялинка» та корівника на 456 голів, і вже в лютому 2003-го запустили його. І тоді до нас почали їхати з усіх кінців, адже в Україні на той час лише кілька господарств мали доїльну залу.

До речі, мені тоді закидали, що ви не перші і що в Донецькій області ще 30 років тому були комплекси з доїльними залами. Були. Коли будували молочний комплекс на початку 2000-х, то розбирали завали, на місці яких мало бути щось типу «ялинки». Тоді не спрацювало.

Доїльна зала — це добре, але все одно присутній людський фактор. Над кожною дояркою, зоотехніком чи бригадиром контролера не поставиш.

І от читаю газети, журнали, наткнувся на статтю про молочну ферму в Чилі на 64 роботи-дояри — і знову пригадалася моя давня мрія. Влітку минулого року на виставці в Києві підійшов до стенду ДеЛаваль і прямо сказав, що хочу роботів. Через місяць підписали угоду, а вже нині наших корів доять два роботи. Після реконструкції другого корівника запрацює ще два.

Тетяна Леонідівна: Роботи працюють з 28 червня, і аналіз надою за місяць показав, що молочна продуктивність у середньому зросла на 2,2 кг на корову. Червень у нас завжди був продуктивніший, ніж липень. А на роботах, навпаки, більше надоїли в липні.

МІФ: Інвестиції чималі. Не ризиковано вкладати значні кошти у виробництво в скрутний час?

Л. М.: Ні. Ми чимало вкладаємо у виробництво, щоб не стояти на місці, а розвиватись, тоді й господарство буде в хорошому економічному стані, зароблятимеш, на все вистачатиме і не потрібно буде брати кредити. «Нова Нива» — єдине господарство в районі, яке працює без так званих спонсорів. Лише один раз у житті мені довелося взяти кредит, щоб придбати комбайн. Як почали перевіряти!.. Кредит сплатив, а вони й досі перевіряють його цільове використання. А в нас навіть не було такого, щоб ми не виплачували зарплату.

МІФ: У чому секрет вашого успіху?

Л. М.: Скажу просто: треба правильно розподіляти ресурси, не красти і працювати. Це все. Дуже важливо дотримуватись технологій — це стосується рослинництва і тваринництва — і застосовувати нові. Кожного дня в роботі виникають якісь проблеми, але рішення завжди знайдеться.

Важливу роль сьогодні відіграє технічна оснащеність господарства. В 2001 році ми придбали перший кормозбиральний комбайн Jaguar, за який у ті часи заплатили 1,1 млн. грн. Щоб його купити, продали тисячу тонн соняшнику. До цього в нас було сім КСК-100. Бували дні, коли всі вони стояли поламані, а навколо них бігала мало не вся тракторна бригада. Один Jaguar замінив їх усіх. Заготовили собі силос, а тут і сусіди почали просити про допомогу. Поставив ціну 20 коп. за тонну. Начебто й не багато, а 500 тонн — це 10 тис. гривень на день. І в перший же рік у такий спосіб заробили 125 тис. грн. У 2004 році придбали ще один комбайн.

У нас не найкращі землі, але в цьому році маємо найвищу врожайність зернових по району. Пшениці зібрали 55,8 ц з гектара. Також завдяки використанню правильних технологій. Стерню не спалюємо — це ж добриво. Щороку на поля вносимо 30−40 тис. тонн гною. Для цього придбали французькі розкидачі, до речі, перші в Україні.

Ми сподіваємось тільки на себе і складаємо копійку до копійки. От, приміром, ріпак. Не вдається зібрати щороку великий урожай ріпаку, бо цій рослині потрібно достатньо вологи. Цього року в середньому зібрали 27,5 ц/га. Це при тому, що був град. Нині ріпак дорожчий за соняшник. Торік вдало посіяли горох. На нього був попит і хороша ціна.

Треба працювати. Як кажуть, дорогу осилить той, хто йде.

Т. Л.: У нас справді так: кожна копійка заробляє копійку.

МІФ: Тетяно Леонідівно, як давно допомагаєте батькові, як розподіляєте обов’язки?

Т.Л.: З 2010 року. За професією я економіст. Встигла попрацювати в банку та на мукомельному підприємстві. Розуміюсь на бухгалтерській справі. У нас із батьком було поділено обов’язки: він більше займався виробництвом, а я фінансами, бухгалтерією, землею, договорами. Зараз усе на мені, а батько — мій ідейний натхненник.

Я знаю кожен гектар землі, кожен договір пройшов через мої руки. В нас уся земля зареєстрована. За кожен гектар платимо податки. Часто чую: навіщо платити податки? Їх все одно в Києві розкрадуть. Я з цим не згодна. Всі податки, крім ПДВ, йдуть у місцеві бюджети. Єдиний податок іде в сільську раду, 60% податку на доходи фізичних осіб залишається в районі. Лише з заробітної плати торік ми заплатили 15 млн. грн. при середній зарплаті понад 9 тис. грн. Нині середня зарплата по господарству становить понад 10 тис. грн.

На жаль, у нашій країні ведеться політика, яка не підтримує справних платників податків, а сприяє тіньовому обробітку землі. Ніхто не допомагає простому селянинові оформити договір оренди, ввести відносини в правове русло. Тому йому значно простіше зробити це нелегально.

Крім того, нещодавно Кабінет Міністрів підняв мінімальну орендну ставку з 5 до 8% від нормативно-грошової оцінки землі. Якщо для інших регіонів України вона посильна, то для нашого зависока, адже ми знаходимося в зоні ризикованого землеробства.

У нас не займаються збором податків із тих, хто не платить, а, навпаки, додають тим, хто платить.

Л. М.: Завжди повторюю: якщо десь прибуде, то в іншому місці стільки ж убуде. Якщо подорожчає сільгосппродукція, то подорожчають і продукти в магазині, за які знову ж таки платитимуть люди.

Податки повинні платити всі. Ми платимо єдиний податок у сумі 400 грн./га, в той час як фермери, що працюють у тіні, — 100 грн./га. Чому така різниця? Хто б не займався землею, потрібно зробити єдиний податок для всіх.

МІФ: Кажуть, важливо, не скільки доїш, а скільки заробляєш. Погодитесь?

Т. Л.: За 2016 рік рентабельність молока становила 100%. По відгодівлі отримали 5% збитків. Багато хто вважає, що молочне скотарство — це нерентабельний бізнес і потрібно від нього відмовлятися. Для нас це не тільки дохід, а й соціальна складова. У господарстві працює 150 чоловік, 100 з яких забезпечуються роботою завдяки фермі.

Розводимо червону молочну породу і не чекаємо від неї продуктивності 10 тис. кг. Торік надоїли 6250 кг молока на корову. Сподіваюся, що в цьому році наблизимось до 7 тис. Такий результат маємо завдяки якісним грубим кормам. На роздої коровам даємо всього 6 кг концентрованих кормів на голову на день і 4 кг — в другій половині лактації. Завдяки такій годівлі уникаємо різних проблем зі здоров’ям, в тому числі кетозів. У середньому корів тримаємо 3−4 лактації.