Корову люди одомашнили вісім з половиною тисяч років тому. На першість претендують території сучасної Туреччини, Іспанії, Південної Азії, Близького Сходу. Та мало кому відомо, що південь України також є одним із центрів зародження скотарства. Корова, свиня і кінь і нині в Україні серед головних свійських тварин. Усіх їх приручили тут, на місці. Водночас дуже поширена думка, буцімто поява свійських тварин на території України — це результат контактів її стародавнього населення з Малою Азією та Балканами.

Як тур став коровою

Скотарство зародилося з полювання. Одомашнення тварин стало новим витком розвитку людства. Однак слід розрізняти приручення й одомашнення. Приручити можна кожну тварину чи птаха, навіть хижака. І цим займалися здавна. Піймавши мале звірятко, його приносили до табору й доглядали, але коли бракувало харчів, його з’їдали. Одомашненню піддаються тільки тварини з особливою фізіологією: вони можуть розмножуватись у неволі і за певних умов утримання змінюватися. Для закріплення цих якостей потрібно було утримувати бодай невеликі популяції і дбати про їх відтворення. Адже споживання стало б на заваді формуванню нових рис.

Дбайливе ставлення до худоби зумовило і її соціально-престижне значення: що більше худоби мала родина, то шанованішою була в громаді. Це сприяло накопиченню худоби й одночасно прискорювало процес одомашнення, що потребувало не лише годівлі, а й постійного догляду за тваринами. А для цього треба було жити осіло.

Щоб одомашнити певний вид тварин, потрібно було, щоб вони водилися в цій місцевості. Тому спочатку скотарство зародилося в окремих куточках планети, а вже звідти поширювалося далі.

Сліди доместифікації (одомашнення) сільськогосподарських тварин на території України, так само як і на Близькому Сході, належать до епохи середнього кам’яного віку (мезоліту). На той час льодовик уже відступив, клімат різко потеплішав і став схожим на сучасний. Цей період ще називають білінгенською катастрофою — швидке танення скандинавського і північноамериканського крижаних щитів залишилося в історичній пам’яті людства як міф про світовий потоп. Причому час білінгенської катастрофи нині геологи встановили дуже точно — 8213 рік до н. е.

Людство на той час уже винайшло лук і стріли й потроху почало приручувати тварин. На Іранському нагір’ї й Передньому Сході першими приручили вівцю і козу. А от бик і свиня стали свійськими значно пізніше — у VIII тисячолітті до н. е. На півдні ж Східної Європи, навпаки, першими свійськими тваринами стали бик і свиня.

Процес одомашнення розпочався на території півдня України одночасно і незалежно від Близького Сходу. Є всі підстави вважати, що тодішнє населення півдня України почало приручувати велику рогату худобу і свиней (і, звичайно, собак: про це, нібито, ніхто не сперечається) ще дев’ять тисячоліть тому.

Тур, предок свійського бика, водився переважно в мішаних лісах. Археологи знайшли рештки турів на київській Оболоні. Спочатку ж тури жили й у лісостепах, нерідко заходили в степи. Розмірами дикий тур перевершував теперішнього свійського бика. Як свідчать давні описи, у довжину він сягав трьох метрів, у висоту — майже двох, важив від 800 кг до тонни. Шерсть мав чорно-брунатну. Уздовж хребта було світле пасмо, а на голові — рудувата кучерява гривка. Найбільше ж очевидців вражали роги: великі, розлогі, ліроподібно вигнуті, вони сягали майже 80 см завдовжки. Сім—вісім тисяч років тому люди взялися за одомашнення турів. Уся велика рогата худоба походить від них. В околицях Умані, скажімо, ще в XIX столітті, коли гнали волів до води, казали: «ідуть напувати турів». Дикого бика не стало вже у середньовіччі, а його нащадки досі забезпечують людину м’ясом, молоком та шкірою.

Більше інформації можна прочитати в журналі «Молоко і ферма» № 1 (8), лютий 2012 рік